Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон

Барон Курбертен підійшов до Фрони й почав тихо з нею про щось балакати. Вона кивнула головою і посміхнулася.

Барон протиснувся назад і став біля дверей. Коли до нього дійшла черга, він промовив: «Не винен». Так само сказали Фрона та Джекоб Велс. П'єр Ла-Флітч хвилинку повагався, пильно подивився на Фрону та на Сент-Вінсента, тоді вимовив, як у флейту заграв: «Винен».

Коли голова підвівся, Джекоб Велс, ніби так собі, став по той бік столу, спершись на пічку. Курбертен, уважно до всього придивляючись, перекинув догори дном діжку, що стояла під стіною, і виліз на неї.

Голова відкашлявся і стукнув молотком по столу.

— Панове! — почав він. — Підсудного…

— Руки вгору! — владно скомандував Джекоб Велс.

— Руки вгору, панове! — верескнув і собі Курбертен.

Обидва, той спереду, а той ззаду, націлилися з револьверів у натовп. Всі попіднімали руки. Голова тримав у піднесеній руці молоток. Ніхто не ворушився. Кожен, як був, так і прикипів до місця — хто де стояв чи сидів. Перебігали тільки очима то на одного, то на другого, незмінно повертаючись до Джекоба Велса.

Сент-Вінсент сидів, як громом прибитий. Фрона тицяла йому в руки револьвера, та тремтячі його пальці не слухались.

— Ходімо, Грегорі! — благала вона. — Швидше! Корліс жде з човном! Ходімо!

Він отямився трохи й насилу спромігся взяти револьвера в руки. Фрона почала штовхати його й сіпати, як сонного, аж, нарешті, звела на ноги. Він був мертвотно-блідий, блукав очима, як сновида, а тіло йому наче спаралізувало. Підтримуючи його, Фрона відступилася назад, щоб він міг пройти. Він ступив кілька кроків, коліна в нього підгинались. Було тихо-тихо. Чулося тільки, як дихало багато грудей. Хтось тихо кашлянув і прочистив горло. Цей звук порушив тишу, і всі докірливо поглянули на винуватця. Той, знітившись, ніяково переступив з ноги на ногу. Знову все стихло, тільки важко дихали люди.

Сент-Вінсент ще раз ступнув, рука його розціпилася, револьвер із стукотом упав долі. Він і не пробував узяти його знову. Фрона хутко нагнулася, та П'єр Ла-Флітч наступив на револьвера ногою. Вона поглянула на П'єра. Той стояв, піднявши руки, байдуже дивлячись на Джекоба Велса. Фрона спробувала відсунути ногу, але вона стояла твердо, сильно напруживши м'язи, — видно, П'єр тільки вдавав байдужого. Сент-Вінсент, нічого не тямлячи, безпорадно дивився в землю.

Ця затримка звернула на себе увагу Джекоба Велса. Поки він оглядався, що то за перечепа, голова скористався моментом. Не згинаючи руки, він швидко махнув, і важкий молоток, промайнувши в повітрі, влучив Джекоба Велса понижче вуха. Револьвер випав у нього з рук, сам по собі вистріливши. Джон Швед закричав і схопився за стегно.

Тоді ж і барон мусив здатися. Дел Бішоп, стоячи з піднятими руками, неначе й не він, вибив ногою з-під нього діжку. Падаючи, Курбертен вистрілив, але куля пробила стелю, нікого не зачепивши. Ла-Флітч міцно вхопив руками Фрону. Сент-Вінсент, отямившись раптом, кинувся до дверей, та метис зручно його підчепив, і той простягся на землі.

Голова грюкнув кулаком по столу й докінчив вирок, що не дали йому тоді оголосити.

— Панове! Підсудного визнано винним!

РОЗДІЛ XXIX

Фрона одразу кинулася до батька, та він уже й так приходив до пам'яті. Курбертена вивели вперед. Обличчя у нього було подряпане, рука звихнена, але язик його ще не скорився. Щоб уникнути зайвих суперечок та не гаяти часу, Біл Браун попросив слова.

— Пане голово! Засуджуючи вчинок Джекоба Велса, Фрони Велс та барона Курбертена, котрі, намагаючись врятувати підсудного, хотіли самоправно скасувати судовий вирок, ми, за даних обставин, не можемо їм не співчувати. Не варт багато про це казати. Всі ви це розумієте, і, бувши на їхньому місці, ви вчинили б так само. Через те пропоную, щоб довго тут не тягатись, роззброїти всіх трьох і пустити на волю.

Пропозицію було ухвалено. Обох чоловіків обшукали, а з Фрони взяли тільки слово, що в неї немає зброї при собі. Потім збори обрали комітет, що мав здійснити вирок, і почали розходитись.

— Дуже мені шкода, але я не міг інакше повестися, — не то перепрошуючи, не то зачіпаючи, сказав голова до Велса.

Велс посміхнувся.

— Ви скористалися з нагоди. Я вас і не звинувачую. Шкода тільки, що я не влучив у вас.

В хатині почулися схвильовані голоси: «Та не крутись!», «Наступи йому на пальці, Тіме!», «Розціпи пальці!», «Ото вчепився!», «Ой! Ай!», «Рота розтуляйте!» Фрона побачила, як кілька чоловіків вовтузилися з Сент-Вінсентом, і підбігла туди. Він качався по землі, дряпався, кусався, одбивався, як божевільний. Тім Дуган, кремезний кельт, насів на нього. Сент-Вінсент вчепився зубами кельтові в плече.

— Бий його, Тіме, затопи!

— Ото йолопи! Хіба ж я так можу? Розціпте йому зуби! Чуєте?

— Зачекайте хвилину! — Чоловіки розступилися від Сент-Вінсента з Тімом, пропускаючи Фрону ближче.

Фрона стала біля нього на коліна.

— Годі, Сент-Вінсенте, пустіть.

Він глянув на Фрону. В погляді його не було нічого людського. Дихав він уривчасто, з горла вихоплювався якийсь дивний клекіт.

— Це я, Грегорі. — Фрона заспокійливо погладила йому чоло. — Ви не впізнали мене? Це я, Фрона. Пустіть його.

Тіло Сент-Вінсента немов зів'яло, обличчя стало спокійніше, щелепи розтулилися й випустили Тімову руку.

— Послухайте, Грегорі! Хоч вам доведеться померти…

— Та я не можу, не можу! — застогнав Сент-Вінсент. — Ви ж казали, щоб на вас звіритись, що все буде гаразд!

Вона подумала про те, що він мав можливість врятуватись, але промовчала.

— О Фроно, Фроно! — Сент-Вінсент ридав, припадаючи їй до ніг.

— Будьте хоч мужні. Це все, що вам залишилось.

— Ходімо! — наказав Тім Дуган. — Вибачайте, що турбуємо вас, міс, але ми повинні його звідсіля вивести. Тягніть, хлопці! Блекі, Джонсоне, беріть за ноги!

Тіло Сент-Вінсентове, коли він це почув, напружилося, очі знову стали безтямні, а пальці судомно стисли Фро-нину руку. Вона з благанням в очах поглянула на шукачів. Ті зупинилися ні в сих ні в тих.

— Залишіть мене з ним на хвилинку, — попросила Фрона, — на одну хвилинку!

— Не варт він того, — осміхнувся Дуган, відійшовши з товаришами. — Лише гляньте на нього!

— Чорти батька зна що! — погодився Блекі, скоса поглядаючи на Фрону, яка шепотіла щось Сент-Вінсентові на вухо, ніжно гладячи йому волосся. Невідомо, що вона йому казала, але він підвівся й рушив за нею. Ступав він, як мертвий, а вийшовши надвір, втопив здивовані якісь очі в каламутні хвилі Юкону.

На березі, коло сосни, зібрався натовп. Хлопчина, що йому доручено було перекинути