Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький
Батько відніс листа герцоґу, який у відповідь прочитав йому свій, однак сказав, що ніколи не насмілиться прийняти звання, якого він, на свою думку, поки що не заслужив, і благав герцоґа, аби той від його імені відповів міністру.
Герцоґ відмовив йому:
— Це тобі, — сказав він, — міністр писав, і ти повинен йому відповідати. Без сумніву, міністр має для цього свої причини, оскільки ж він у листі, написаному до мене, назвав тебе молодим чоловіком, то, мабуть, твоя молодість зацікавила короля, якому міністр хоче представити власноручний лист юнака, який подає такі надії. Зрештою, ми зуміємо написати такого листа без зайвої самовпевненості.
З цими словами герцоґ сів до столу й написав:
Ясновельможний пане!
Задоволення Його королівської величності, виявлене мені через Вашу світлість, є вже достатньою нагородою для кожного шляхетного кастильця. Разом з тим, заохочений Його добротою, насмілююся просити Його королівську величність про утвердження мого шлюбу з Бланкою Веласкес, спадкоємицею маєтків і титулів нашого роду.
Така зміна сімейного стану ніяк не послабить моєї ревності в служінні країні і монарху. Буду вельми щасливий, якщо колись своєю працею зможу заслужити звання першого полковника артилерії, яке з гордістю носили багато моїх предків.
Покірний слуга Вашої світлості, etc.
Батько подякував герцоґу за труд, якого він собі завдав написанням листа, пішов до себе, переписав його слово в слово, але в ту мить, коли він вже мав його підписати, почув, як у дворі кричать:
— Дон Карлос приїхав! Дон Карлос приїхав!
— Хто? Мій брат? Де він? Дайте мені його обняти!
— Закінчи спершу листа, дон Енріке, — сказав йому посланець, який мав одразу ж виїхати до міністра. Батько, якого переповнювала радість від приїзду брата і якого підганяв посланець, замість «дон Енріке» написав «дон Карлос Веласкес», запечатав лист і побіг привітатися з братом.
Правду кажучи, обидва брати палко обнялися, але дон Карлос, тут же відскочивши назад, почав на весь голос сміятися й сказав:
— Любий Енріке, ти як дві краплі води схожий на Скарамуша в італійській комедії: твоє жабо навкруг підборіддя нагадує миску для гоління. Але я все одно люблю тебе. А тепер ходімо до старого добродія.
Вони разом увійшли до старого герцоґа, якого Карлос мало не задушив своїми обіймами, згідно зі звичаєм, який панував тоді при французькому дворі, після чого сказав йому:
— Дорогий дядечку, добряга посол дав мені листа для тебе, якого я спромігся загубити у свого банщика. А зрештою, це не має значення, Ґрамон, Роклер і всі ці старі сердечно тебе цілують.
— Але ж, племіннику дорогий, — перебив його герцоґ, — я не знаю нікого з цих сеньйорів.
— Тим гірше для тебе, — вів своє Карлос, — це дуже приємні люди. Але де ж моя майбутня братова? Вона від тих часів мала шалено погарнішати.
У цю хвилину увійшла Бланка. Дон Карлос фамільярно наблизився до неї зі словами:
— Божественна моя невісточко, наші паризькі звичаї дозволяють нам цілувати гарних жінок, — і, сказавши це, розцілував їй обличчя на превелике здивування дона Енріке, який бачив Бланку завжди в оточенні юрби жінок і ніколи не насмілювався поцілувати навіть краєчка її сукні.
Карлос наговорив ще цілу купу всіляких дурниць, які щиро засмутили дона Енріке й жахнули старого герцоґа. Нарешті дядько суворо сказав йому:
— Іди й переодягнися з дороги; у нас цього вечора буде бал. Пам’ятай: те, що за горами вважають ввічливістю, те у нас вважається зухвальством.
— Дорогий дядечку, — відповів Карлос, аж ніяк не збентежений, — я одягну новий костюм, який Людовик XIV вигадав для своїх дворян, і ти переконаєшся, наскільки це великий монарх в усіх відношеннях. Запрошую мою прекрасну кузину на сарабанду; це іспанський танець, але ви побачите, як французи його вдосконалили.
З цими словами дон Карлос вийшов, наспівуючи якусь арію Люллі. Брат його, прикро вражений цією легковажністю, хотів виправдати його перед герцоґом і Бланкою, але марно, бо старий герцоґ був уже сильно розгніваний, а Бланка ні в чому не вважала його винним.
Коли розпочався бал, Бланка з’явилася не в іспанських, а у французьких одежах. Це всіх здивувало, хоча вона виправдовувалась, що її дід, посол, прислав їй це все через дона Карлоса. Проте це пояснення нікого не задовольнило, а здивовані були всі.
Дон Карлос примусив довго на себе чекати, нарешті увійшов, виряджений по моді, прийнятій при дворі Людовика XIV. На ньому був блакитний каптан, весь обшитий сріблом, перев’яз і облямівки з білого атласу, також розцяцькованого, комір з алансонського мережива, а також світла перука неймовірних розмірів. Цей костюм, чудовий сам по собі, здавався ще прекраснішим серед скромних одеж, які наші останні королі з австрійського дому запровадили в Іспанії. Не носили вже навіть жабо, які принаймні якоюсь мірою додавали їм привабливості, і замінили їх простими комірцями, які носять сьогодні альґвасили та юристи. Такі одежі, як влучно зауважив дон Карлос, дійсно нагадували костюм Скарамуша.
Наш шелихвіст, який так відрізнявся від іспанської молоді своїм костюмом, ще більше виділився тим, у який спосіб він увійшов на бал. Замість глибокого уклону чи виявлення комусь якоїсь люб’язності, він з протилежного кінця залу став кричати на музикантів.
— Гей, лайдаки, замовкніть! Якщо ви не гратимете виключно мою сарабанду, я порозбиваю скрипки об ваші вуха!
Потім роздав їм ноти, які він приніс із собою, підійшов до Бланки й вивів її на саму середину залу, де вони мали разом танцювати. Мій батько визнає, що дон Карлос танцював неперевершено, а Бланка, дуже зґрабна від природи, цього разу перевершила сама себе. Коли скінчилася сарабанда, всі дами встали, щоб поздоровити Бланку з чудовим танцем. І все ж, хоча ці люб’язності висловлювалися їй, крадькома вони поглядали на Карлоса, наче даючи йому зрозуміти, хто насправді є предметом їхнього
