Помилка - Світлана Талан

помре, смерть стоїть біля його узголів’я, але це його не лякало. Він так змучився, що втратив інтерес і до життя, і до смерті. Прийшов момент байдужості, коли зникає цікавість до всього і вже нема навіть бажання врятуватися. І все це було відображено в його приреченому погляді.

– Твій батько зробить усе, щоб тебе врятувати, – запевняв Ян Васю.

– Так, – тихо сказав хлопець. Його грудна клітка, з якої випирали ребра, здіймалася вгору, потім западала вниз, хлопцю було важко дихати, він задихався, і йому було все одно, що говорить Ян.

– Ми ще з тобою таких дівчат собі знайдемо! – сказав Ян на прощання. Вася мовчки кивнув. Вони не встигли дійти до дверей, як хлопець заплющив очі.

Микита і Ян довго йшли мовчки, нездатні отямитися від побаченого. Друзі зупинилися в невеликому скверику, знайшли дерев’яну лавку під великим деревом, яка лише трохи просохла після недавніх дощів, мовчки сіли, закурили.

– Т-а-а-к, – протягнув замислено Ян, – можна вважати, що Васьок відкинув хвостик.

– Що зробив? – запитав Микита, не знаючи до кінця жаргон наркоманів.

– Жмурик він, хоча ще живий.

– І давно він?..

– Років п’ять, не більше, – зітхнув Ян. – Але він сильно присів на «слона», як і ти.

– Значить, мені залишилося років чотири? – запитав Микита.

– Кому як пощастить. Усі ми, хто сидить на голці, жмурики.

– Я не думав про це.

– Не бреши хоч сам собі. Ти ж майбутній лікар. Кому, як не тобі, знати, що в нас короткий вік. Питання в тому, скільки кому відведено і як це станеться. Ось Васькові не позаздриш… Краще б «золота голка», ніж так мучитися. – Ян зітхнув. – У Васька батько – якась шишка в місті, бабок там неміряно, а от врятувати сина…

– А ти з ким живеш? – запитав Микита, подумавши, що майже нічого не знає про Яна.

– З матір’ю. Батько пішов від нас давно, коли мені років вісім було.

– Працюєш? Вчишся?

– Для кого як. Для матері вчуся в інституті, хоча насправді давно закинув навчання.

– А гроші в тебе звідки?

– Батько дає. Він ніби намагається спокутувати свою провину грошима. Дає на навчання, а я їх пропалюю в клубі, витрачаю на дівчат, частину віддаю матері.

– Так само, як і я, усім брешеш.

– Коли ми на голці, то стаємо верткими, брехливими, безсовісними. Іноді сам собі дивуюся: як так можна вигадувати на ходу?

– І головне – совість не мучить, – додав Микита. – Я теж став іншим.

– Про яку совість може йти мова, коли прокидаєшся і лягаєш із думкою про порошок, про «скрипку», про кайф. Я чув від «героїнових» хлопців, що в них буває непереборне бажання відчути внутрішньовенний укол, кажуть: «Мотузки сверблять».

– Я не хочу, як Васьок… – сказав Микита.

– І що ти можеш змінити?

– Хочу почати нове життя.

– Нове життя? – Ян іронічно посміхнувся. – Я вже намагався його почати.

– Ну і що?

– Не витримав ломки. Виявляється, я – слабак.

– Я зобов’язаний витримати, – твердо сказав Микита, згадавши Васю.

– Ломка, братику, це кайф абсолютно навиворіт. Можеш собі уявити?

– Не можу, але витримаю.

– Хочеш переламатися всуху? – запитав Ян.

– Як це?

– Сам думаєш впоратися?

– Звичайно! Не вистачало мені ще в лікарні валятися! Сам почав, сам і закінчу, – сказав Микита.

– Я теж так думав, кілька разів пережив ломку, а потім плюнув на все, зрозумівши, що все одно скоро здохну.

– Ніхто не знає, скільки йому відміряно.

– Я знаю одне – що я заражений гепатитом…

– У тебе гепатит?! – Микита підхопився з місця.

– Так. Ну і що?

– А те, що ти мені давав свій шприц!

– Я давав? Ні, братику, це ти в мене з рук його вирвав, коли не було змоги терпіти.

– Чому ти мене не попередив? Нічого не сказав?! – обурювався Микита.

– Не шукай винних навколо себе, краще в собі покопатися, та якнайглибше, – сказав Ян, збираючись піти.

– Але ти ж міг…

– Аналізи тобі щоразу пред’являти?! Та пішов ти… – Він махнув рукою.

Ступивши кілька кроків, Ян зупинився. Він повернув голову і кинув:

– Ми все одно скоро здохнемо. Яка різниця від чого?

Микита пішов у протилежний бік. Він довго безцільно бродив вулицями міста. На душі було нагромадження нудьги, а в голові – суцільний липкий клубок думок…

Розділ 51

Настав довгоочікуваний вихідний, коли Вероніці не потрібно було нікуди поспішати. Їй навіть не вірилося, що можна не зриватися з ліжка і бігти, бігти, бігти… Прокинувшись, Вероніка глянула на електронний годинник. На світловому табло була сьома ранку. Ось так завжди! Коли потрібно поспішати на роботу, то страшенно хочеться спати, а коли приходить довгоочікуваний вихідний, виявляється, що в цей же час ти прокидаєшся, цілком відпочивши. Вероніці було приємно думати про те, що завтра не буде схоже на вчора й позавчора, коли їй здавалося, ніби вона живе у фільмі «День бабака», де дні повторювалися один в один.

Назар іще спав, коли Вероніка підвелася з ліжка й тихенько пройшла на кухню. Поки закипав чайник, жінка досліджувала вміст холодильника.

– Не густо, – зробила вона висновок.

У неї залишилися гроші після похорону Неллі Сергіївни. Вероніка їх поклала в її квартирі, щоб навесні замінити тимчасовий дерев’яний хрест на могилі бабусі на гранітний пам’ятник. З тієї суми Вероніка взяла частину, щоб купити собі нові зимові чоботи. Сьогодні її чоловіки будуть удома, і Вероніці захотілося побалувати їх чимось смачненьким. Вона згадала, що давно не запікала курку в духовці. Вероніка не стала пити чай. Вона швидко зібралася й пішла в магазин.

Повертаючись додому з важкими сумками, вона думала про те, чи оцінять домашні патріотизм домогосподарки. Вероніка подумала, що сьогодні гарний привід розповісти своїм чоловікам і про Неллі Сергіївну, і про спадщину, яка їй дісталася. Усе буде як раніше. У квартирі вона прибере все до пилинки, на кухні витатимуть приємні запахи, і вони всією родиною сядуть за стіл, у центрі якого на великій пласкій тарілці буде лежати рум’яна курка із золотистими боками. Як раніше, Вероніка прикрасить її зеленню кропу та петрушки. Коли Микита був маленьким, він насамперед з’їдав петрушку, зщипуючи зелень, як курча. Нагодувавши своїх чоловіків, Вероніка похвалиться тим, що в неї є квартира, яку можна продати. Можливо, Назар підрахує їхні накопичення і їй уже не доведеться працювати на півтори ставки.

Окрилена мріями, наспівуючи під ніс нехитру мелодію, Вероніка увійшла у квартиру. Микита вже прокинувся, це було помітно з увімкненого телевізора. Вона поспішила на кухню, щоб якнайшвидше поставити курку в духовку. Упоравшись із пернатою, приставила каструлю з картоплею. Вона зробить пюре, а щоб не морочити