Помилка - Світлана Талан
– А хто помер? – запитав він, помітивши на голові матері траурну чорну хустку.
– Старенька, яку я лікувала.
– Ти по всіх хворих, які вмирають, носиш траур? – запитав Микита. Він помітив на столі якісь документи. Зауважив, що нагорі лежав договір довічного утримання, оформлений на ім’я матері.
– Не смій так говорити! – спалахнула Вероніка й обернулася. Микита встиг відійти від документів.
– А ти не кричи на мене! – нервово сказав він. – Ніхто не винен, що ти поганий лікар і в тебе на дільниці помирають хворі!
– Та як ти… – Вероніка аж скипіла.
– А ось так, – Микита грюкнув дверима й повернув ключ у замку своєї кімнати.
Розділ 50Микита, повернувшись із побачення з Діаною, зачинився у своїй кімнаті. Розмова з Тимуром не давала йому спокою. Він і сам прекрасно усвідомлював, що потрібно зав’язувати з наркотиками, але для цього був потрібний певний настрій. А йому постійно щось заважало. Сьогодні він вирішив спробувати не колоти «слона» – так знайомі хлопці називали героїн. Микита вирішив, що треба відволіктися й писати книгу, але в голову нічого не приходило. Він напружував до нестями пам’ять, але, крім головного болю, нічого не отримав. Дивно, але жодна слушна думка не відвідувала його, наче він ніколи й не відчував творчого натхнення. Микита спробував зробити хоча б начерки, але на папері з’являлися тільки окремі слова: «Діана», «слон», «фен», «чек».
Зі злістю він порвав аркуш паперу на дрібні клаптики, розсипав їх по кімнаті, немов сніжинки. Не може бути! Адже він писав із таким натхненням і думки самі лилися на папір! А зараз він на рівні приматів? Хоча б пару слів написати, а потім піде, як по маслу. Ні, нічого не виходить! У голові гуде порожнеча, як у дерев’яній діжці.
Микита, злий на себе і весь світ, нервово закурив. Раніше він не дозволяв собі курити в кімнаті, та й мати лаялася, а тепер їй усе одно. Їй ближча й рідніша якась чужа старушенція, яка дожила спокійненько свій вік і віддала Богу душу. А що коїться в душі власного сина, їй неважливо. Вбралася в чорну хустку і шморгає носом. Ще й договір про довічне утримання встигла урвати в старенької, але не зізналася. А чому? Хоче грошики мати так, щоб ніхто не дізнався? Добре, нехай продає житло бабусі, нехай. Тільки от не треба рідного сина обділяти! Доведеться з ним ділитися.
Микита розчавив у попільничці недопалок, як бридку комашку, і дістав шприц. Як завжди, він уранці викине його у вікно, потім буде спостерігати, як двірничка тітка Люся буде прибирати під вікнами й бурчати: «Набридли ці наркомани». Це буде завтра, а сьогодні потрібно розслабитися й відчути себе найщасливішою людиною…
Уранці Микиту охопила депресія. Було чітке усвідомлення того, що він котиться по похилій, набираючи скажену швидкість, і вже неможливо зупинитися. Він думав про Діану, про цю неземну квітку, поряд із якою здавався собі колючим будяком, який здатний знищити прекрасну рослину. Микита звинувачував у своїй біді всіх підряд: матір, яка нічого навколо себе не бачила; батька, що повністю переключився на заробляння грошей; Яна, котрий запропонував йому розслабитися, і Тимура, який продає різну гидоту. Вони були йому однаково огидні, як і інститут, викладачі й навіть двірничка тітка Люся.
Потрібно було йти на заняття, але не було ні сил, ні бажання. Микита перебрав у пам’яті всіх друзів і знайомих, намагаючись зрозуміти, кого б він хотів зараз побачити. Дивно, але таких не виявилося. Можна поговорити з Яном, можливо, він порадить, як жити далі.
– А ти не в інституті? – здивувався Ян, коли йому зателефонував Микита.
– Прогулюю, – сказав Микита. – А ти чим зараз зайнятий?
– Якщо тобі нема чим зайнятися, то виходь у двір, – сказав Ян. – Я зараз маю намір відвідати в лікарні одного товариша.
– Я на мілині, у мене немає грошей, щоб не йти з порожніми руками.
– Та облиш ти! Йому вже нічого не треба! – сказав Ян.
Ян дав Микиті знак зупинитися. Перед палатою, куди вони мали намір зайти, розмовляли лікар і показний чоловік у дорогому піджаку, у світлій сорочці і краватці в дрібну клітинку.
– Це батько мого товариша, – прошепотів Ян і відвернувся.
– Ну то й що? – також пошепки запитав Микита.
– Вася з наших, – сказав Ян. – Не хочу, щоб предок Васьки мене впізнав і почав уму-розуму вчити.
Микита з розумінням кивнув. До слуху долинали уривки фраз.
Лікар: Перикардит – це серйозно… Перевели сьогодні з реанімації…
Чоловік: Можна без медичних термінів? У мене дві вищі освіти, але до медицини не маю ніякого відношення.
Лікар: Пневмонія… Плеврит… У легенях і серці зібралася рідина… Пішло отруєння всього організму…
Чоловік: Прошу вас, благаю, зробіть для мого сина все можливе! Він у мене один… Дружина не витримає, якщо…
Лікар: Ви розумієте, що ваш син безнадійний?
Чоловік: У мене є гроші, багато грошей! Я можу вам добре заплатити!
Лікар: Про це не може бути й мови!
Чоловік: Можливо, вам потрібно купити якесь обладнання?.. Не вистачає…
Лікар: Дефібрилятор… Обладнання застаріле, ламається, усе виходить із ладу в найбільш невідповідний момент… Фінансування…
Чоловік: Я вам обіцяю, що куплю дефібрилятор у будь-якому випадку…
Лікар: У нього майже немає шансів… Хлопець практично нічого не їсть, не спить… Полегшити долю хворого… Цілодобовий індивідуальний пост… Підвищена увага…
Чоловік: Я вам дуже вдячний… Дякую…
Лікар: Упустили сина… Добре. Спасибі… До побачення.
– Час! – дав команду Ян, коли чоловіки розійшлися в різні боки.
У палаті на одного лежав хлопець. Микита сіпнувся, подумавши, що бачить небіжчика, але потім помітив, як ходила ходором грудна клітка хворого.
– Привіт, Васю! – весело сказав Ян.
Микита стояв посеред палати, шокований побаченим. Хлопець був худий настільки, що його руки, які лежали вздовж тіла поверх ковдри, нагадували кістки скелета, обтягнуті тонкою й блідою шкірою. Голова здавалася великою від того, що випирали вилиці, а щоки запали. Якби не розплющені байдужі очі та тонкий загострений ніс, можна було б подумати, що на подушці лежить людський череп.
– Здорово, Яне, – тихо сказав Вася.
У його величезних очах на худому обличчі не з’явилася іскорка радості. Він байдуже подивився на Яна й Микиту, і цей погляд був згаслим і приреченим. Ян щось розповідав, намагаючись бути веселим і вести невимушену бесіду, але було помітно, що присутність відвідувачів хворого тільки пригнічує.
Микита не міг відвести від пацієнта погляд. Було помітно, що всі земні бажання його вже покинули. Хлопець ясно усвідомлював, що незабаром