Помилка - Світлана Талан

– Навіщо ви? – запитала старенька, побачивши, що Вероніка розташувалася на розкладачці. – Я б сама як-небудь.

– Як я вас залишу, якщо до туалету самі не можете дійти?

– А як же ваші чоловіки?

– Обійдуться без мене, – всміхнулася Вероніка.

– А коли будуть готові документи?

– Через чотири дні. Тоді до нас прийде нотаріус, я вже домовилася.

– Значить, мені треба протягнути ще чотири дні, – сказала Неллі Сергіївна.

– Ну що ви таке кажете?! Зараз я вам поставлю крапельницю, потім зробимо укольчики, вам стане краще. А влітку ми з вами здеремо всі шпалери, поклеїмо нові, поставимо пластикові вікна, щоб узимку не дуло, на підлогу покладемо лінолеум, – говорила Вероніка весело, щоб підбадьорити жінку. – Ви ж самі казали, що хотіли б зробити ремонт.

– Хотілося б, – старенька слабо всміхнулася.

– А як потепліє, ми з вами візьмемо таксі, накупимо м’яса й поїдемо на річку робити шашлик…

Вероніка ледве встигла підставити відро. При одній згадці про м’ясо Неллі Сергіївну знудило, і в неї фонтаном полилася з рота смердюча рідина.

– І що це в мене? – сказала винувато старенька. – Пронос якийсь із рота…

– Усе буде добре, моя ви хороша, – сказала Вероніка, витираючи рушником губи жінки.

– Вероніко, ви мені як донька, – тихо сказала жінка.

– А ви мені як мама, – сказала Вероніка, поправляючи волосся жінки, яке збилося набік.

– Справді?

– Звичайно. – Вероніка поцілувала запалу щоку старенької. На очі Неллі Сергіївни навернулися сльози. – Не треба, – попросила Вероніка й витерла її мокрі щоки.

– Не буду, – Неллі Сергіївна спробувала всміхнутися. – Мені треба протриматися ще чотири дні. Здавалося б, так мало, лише чотири дні й чотири ночі, а мені кожна година здається вічністю. Повз мене пролетіло вісімнадцять років, які я не помітила, а тепер хоч хвилини, хоч секунди рахуй, а час не вповільнюється. Я зараз по-білому заздрю тим людям, які і в калюжі бачать зірки. Для одних калюжа – це бруд, а інші милуються зірками. Одні все життя роблять грядки й садять помідори та цибулю, а інші не лише роблять клумби, висаджують на них квіти, але й встигають їх понюхати. До чого я це? Мало не забула! Пам’ять уже починає паморочитися. Я хотіла, щоб ви, Вероніко, не повторили мою помилку.

– Що я повинна зробити?

– Пообіцяти мені одну річ.

– Яку?

– Хай би що в житті трапилося, хоч би як було важко, треба знайти в собі сили жити далі. Не просто існувати, а жити повноцінним життям, щоб не мокнути під дощем…

– … а навчитися під ним танцювати! – закінчила Вероніка.

– Не тупцювати в багнюці, а бачити в калюжі зірки.

– І нюхати квіти, – всміхнулася Вероніка.

– І квіти нюхати! Обіцяєте?

– Обіцяю!

– Дивіться, обіцянку, яку дають вмираючим, треба буде виконувати! – Неллі Сергіївна посварила пальцем.

– Це я знаю, – зітхнула Вероніка, згадавши Уляну.

Вероніка зачинила двері за нотаріусом.

– Тепер вам треба здати документи в БТІ на реєстрацію? – запитала Неллі Сергіївна.

– Так.

– Сьогодні там прийомний день, ідіть туди.

– Нічого страшного, – сказала Вероніка, – будуть іще прийомні дні.

– Ідіть зараз, – сказала старенька тихо, але наполегливо, – я хочу бути спокійною, що документи здані.

Вероніка не стала сперечатися. Вона дала старенькій води, щоб пополоскати в роті, – Неллі Сергіївна вже не могла навіть пити, але дуже потерпала від спраги, – потім змочила її губи соком лимона.

– Я швидко, – сказала Вероніка. – Одна нога там, інша – тут!

Вероніка повернулася, коли на вулиці сутеніло. У БТІ було багато людей, і про те, щоб пройти поза чергою, не могло бути й мови. Вероніка спочатку хотіла повернутися, але подумала, що Неллі Сергіївна дуже засмутиться. Довелося вистояти до кінця. Їй пощастило. Вона була остання, кого обслужили у віконці.

– Я вже прийшла! – крикнула Вероніка з порога.

Неллі Сергіївна тремтячими руками тримала перед собою відро. Вероніка підхопила його, допомогла жінці, у якої з рота потоком лилася коричнева рідина з домішками крові. Неллі Сергіївна відкинулася на подушку, тихо запитала:

– Встигли?

– Звичайно. А ви тут без мене балуєтеся?

– Слава Богу, що встигли, – сказала жінка.

– Я вам зроблю протиблювотний укол, вам стане легше, – говорила Вероніка, роблячи ін’єкцію. Подумавши, вона вколола жінці анальгін із димедролом. – Зараз ви заснете, а вранці прокинетеся й будете як огірочок.

Неллі Сергіївна попросила води, щоб прополоскати рот, і швидко заснула. Вероніка не поспішала відходити від ліжка хворої. Через годину старенька прокинулася й покликала:

– Вероніко.

– Я тут. – Вероніка взяла Неллі Сергіївну за руку. Рука була холодна.

– Спасибі вам… за… все… Ларисочко… – тихо, ледь чутно мовила старенька, і її погляд зупинився на стелі.

– Ні, ні, ні! Не треба, прошу вас! – Вероніка побігла до аптечки. Тремтячими руками вона намагалася щось там знайти, не знаючи, що шукає. Уперше за своє життя вона розгубилася й була на межі паніки. Вона підійшла до жінки й побачила, як останні слабкі судоми пробігли по тілу. Вероніка не стрималася. По її обличчю побігли сльози, горло здушили спазми. Вона перевірила пульс Неллі Сергіївни, тремтячими руками заплющила їй очі, але вони знову розплющилися. «Не хоче покидати цей світ», – подумала Вероніка. Вона знову прикрила їй очі, на мить затримавши на повіках пальці, і тільки потім вийшла на кухню й дала волю сльозам…

Коли Неллі Сергіївну відвезли в морг на розтин, Вероніка подзвонила Кірі, але в неї був вимкнений мобільний. Вона відчинила шафу, де лежали гроші Неллі Сергіївни «на смерть», знайшла її вузлик із наготованим одягом.

Вероніка попросила зробити жінці розтин зранку, щоб того ж дня її поховати. Чинила так, як її прохала Неллі Сергіївна. Вона поховала її поряд із донькою Ларисою й не привозила труну з покійною до будинку. Неллі Сергіївна не хотіла, щоб із нею попрощалися сусіди, які за життя її не помічали…

Вероніка сиділа у своїй квартирі на кухні в цілковитій темряві. Вона надзвичайно стомилася за день похорону, але спати не хотіла. Назара вдома не було. Вона збиралася йому зателефонувати, але передумала. За час її відсутності чоловік жодного разу не подзвонив, не поцікавився, як її справи. У душі Вероніки була порожнеча, наче вона втратила близьку людину. Було самотньо й сумно, дуже сумно й дуже самотньо. І куди поділася Кіра? Обросла якимись таємницями, не з’являється, не дзвонить. Утім, коли вони могли побачитися, якщо Вероніка бувала вдома лише вночі?

– Ма? Ти що тут робиш? – запитав Микита, увімкнувши світло на кухні.

Вероніка від несподіванки здригнулася, заплющила очі від світла, яке боляче вдарило в очі.

– Я не чула, як ти увійшов, – сказала Вероніка й відвернулася до вікна.