Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон
— Він виняток, — визнала Рут.
— Я теж так гадаю. То з ким же порадиш мені ще порозмовляти? Ага, познайом мене з отим касиром.
Мартін розмовляв з ним хвилин п’ятнадцять, і Рут була дуже задоволена поводженням свого коханого. Ані разу в нього не зблисли очі і не спалахнули щоки, а спокійний тон його розмови навіть здивував її. Зате в Мартіна пошана до породи банківських касирів впала на сто відсотків, і на решту вечорів він мав переконання, що банківський касир і базікало — це синоніми. Армійський офіцер справив на нього враження добродушного, простого й здорового юнака, задоволеного своїм становищем, яке дала йому щаслива доля й походження. Довідавшись, що той теж два роки вчився в університеті, Мартін ніяк не міг зрозуміти, куди ж його знання поділися. Проте Мартінові офіцер сподобався більше, аніж Чарлз Хепгуд.
— Мене дратує не так саме це базікання, — казав він Рут згодом, — як отой пишномовний, самовдоволений і поблажливий тон розмови та ще той час, що вона забирає. Я міг би викласти йому всю історію реформації за той час, поки він розповідав мені про злиття об’єднаної робітничої партії з демократичною! Він зважує кожне своє слово, як професійний гравець у покер кожну карту. Колись я тобі покажу, що я маю на увазі.
— Шкода, що він тобі не сподобався, — відказала Рут, — Він улюбленець містера Бетлера. Містер Бетлер вважає його чесною і певною людиною і порівнює його до скелі, що на ній можна збудувати хоч би й найбільший банк.
— Охоче вірю, дарма що мало бачив його і ще менше слухав. Але тепер я втратив свою колишню повагу до банків. Рут, люба, ти не гніваєшся на мене за одвертість?
— Ні, ні, навпаки, це дуже цікаво.
— Атож, — вихопилося щиро у Мартіна. — Адже я варвар, що вперше спіткався з цивілізацією. А для людини цивілізованої мої перші враження мусять здаватися дуже чудні.
— А якої ти думки про моїх кузин? — спитала Рут.
— З усіх жінок вони мені сподобалися найбільше. Життєрадісні й без особливих претензій.
— А інші жінки тобі теж сподобалися?
Він похитав головою.
— Та філантропка — це просто папуга, що вміє побазікати на соціологічні теми. їй-бо, коли б просвітлити її наскрізь, то в ній не знайшлося б жодної оригінальної думки. Портретистка нестерпно нудна. Саме пара для касира! А вже музика! Хай і справді в неї дуже спритні пальці, досконала техніка й виразна гра, але в музиці вона нічого не тямить.
— Вона ж грає чудово, — запротестувала Рут.
— Так, зовнішнє в музиці вона опанувала, але внутрішня суть музики їй неприступна. Коли я спитав її, як вона ставиться до музики, — ти ж знаєш, мене завжди цікавлять такі речі,— вона нічого не змогла відповісти; сказала тільки, що боготворить музику, що музика найвище мистецтво, що воно для неї дорожче за життя.
— Ти всіх їх змушував говорити на професійні теми, — докірливо мовила Рут.
— Признаюся, винний. Але якщо вони й тут не сказали нічого путнього, то уяви собі, як би довелося терпіти, розмовляючи з ними про щось інше. Я думав, що тут, де люди тішаться всіма перевагами культури… — Він змовк на хвилину, і перед ним пролинула тінь його ранньої молодості — задерикуватий хлопець у крислатому капелюсі й двобортній куртці.— Я думав, що тут, у світському товаристві, всі чоловіки та жінки розумні й дотепні. А тепер, хоч як мало я знаю, я бачу, що більшість їх порожні, як нулі, а з решти дев’яносто відсотків — нудні. Тільки професор Колдуел не такий. То таки справжня людина, увесь він.
Рут просіяла.
— Розкажи мені про нього, — попросила вона. — Тільки не про те, що в ньому видатне й розумне, — це я й сама добре знаю, — а про те, що ти в ньому побачив прикрого. Мені кортить знати.
— Ой, як би не зморозити чого! — жартівливо вигукнув Мартін. — Може, спочатку ти сама скажеш? Чи ти бачиш у ньому тільки досконале?
— Я слухала два його курси, і два роки з ним знайома, тим-то мені цікаво, яке він на тебе справив враження.
— Тобто, що мені в ньому не сподобалося? Ну, гаразд. Гадаю, що він вартий тих усіх твоїх компліментів. В усякому разі, я ще ніколи не зустрічав такої розумної людини. А притім е в ньому якась наче пляма… Ні, ні! — поспішив він додати. — Я не маю на увазі чогось низького чи ганебного. Просто він справляє на мене враження людини, що зазирнула в глиб речей і, злякавшись побаченого, хоче себе запевнити, що не бачила нічого. Може, я неясно висловлюю свою думку. Спробую ще інакше. Це людина, що натрапила на стежку до таємного храму і не пішла нею; може, вона навіть бачила той храм, але силкується себе переконати, що то їй тільки марево блиснуло крізь листя. Або так: чоловік міг багато дечого зробити, але не вважав це за потрібне, і весь час мучиться в глибині душі, що не зробив; він потайно сміявся з нагороди, можливої за ті свої діяння, але ще потайніше прагнув цієї нагороди і творчої радості.
— Так я до нього не підходила, — сказала Рут. — І тому не розумію, що ти хочеш сказати.
— Я й сам відчуваю це дуже невиразно, — поступився Мартін. — У мене немає достатніх підстав так думати. Це тільки почуття, і, можливо, помилкове. Певна річ, ти знаєш його краще за мене.
Цей вечір вніс у почуття Мартінові якусь плутанину й розлад. Він розчарувався у тих людях, що до них хотів піднестися. І водночас його підбадьорював успіх. Піднестися до тих людей було легше, ніж він сподівався. Дорога виявилась не такою й крутою, а правду мовивши, — він не крив цього від себе з фальшивої скромності,— він уже й перегнав тих, з ким хотів порівнятися, окрім, звісно, професора Колдуела. Життя й книжки він знав краще за них і тільки дивувався, в які закутки й шпарини позаховували вони свою освіту. Йому й на думку не спадало, що сам він наділений незвичайною силою розуму; не знав він і того, що справжніх глибоких мислителів, що доходять до кінцевих висновків, не спіткати у вітальнях таких собі
