Українська література » Сучасна проза » Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон

Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон

Читаємо онлайн Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон
часом неспокійною, тривожною любов’ю, але все ж то була любов, дужча за неї саму.

— Цей грип — дурний, — сказав він. — Трохи тіло ломить та голова прикро болить, ото й усе. Але це й рівняти не можна до тропічної пропасниці, та справді викручує всі кістки.

— А хіба ти хворів на неї? — неуважно спитала Рут, упиваючись блаженним спокоєм у його обіймах.

Механічно розпитуючи юнака далі, вона раптом здригнулася, вражена його словами.

Мартін слабував на ту пропасницю в таємній колонії прокажених на одному з Гавайських островів.

— Але як ти туди потрапив? — запитала вона.

Така велична байдужість до себе видавалась їй злочинною.

— Просто випадково, — відповів Мартін. — Я й не думав про прокажених. Утікши зі шхуни, я доплив до берега й подався в глиб острова, щоб там де заховатися. Три дні я харчувався плодами гуави, дикими яблуками й бананами, що росли у джунглях. А четвертого дня вийшов на стежку, звичайну, людськими ногами протоптану стежку. Вона вела далі в глиб острова, під гору, куди я й хотів іти, і на ній були свіжі людські сліди. В одному місці стежка бігла по гірському кряжу — такому гострому, як лезо ножа. Стежка була завширшки яких три фути, а обабіч зяяли бездонні прірви. Там одна добре озброєна людина могла б відбити напад стотисячної армії. Це був єдиний шлях до середини острова. Години за три я опинився в маленькій долині поміж вулканічних гір. Схили довкола вирівняно було смужками терас, де вирощували таро[25], росли там фруктові дерева і серед тих дерев стояло з десяток очеретяних хатин. Як тільки я побачив їхніх мешканців, то одразу зрозумів, куди потрапив. Досить було першого погляду.

— І що ж ти зробив? — спитала Рут; затамувавши подих, вона слухала його, наче Дездемона, охоплена страхом, але й зачарована.

— Що ж я міг зробити? їхній старший був добрий дідок. Дарма що однією ногою стояв у могилі, а правив, як король. Він сам знайшов цю долину й заклав там колонію — звісно, проти закону. У них було подостатком зброї, ці канаки дуже добре стріляють, вони звикли полювати на дикого звіра. Шкода було мені й гадки про втечу. Тож довелося прожити там три місяці.

— А як же ти врятувався?

— Та сидів би там і досі, якби не одна дівчина, капів-китаянка, на чверть біла і на чверть гавайка. Дуже вродлива була вона, бідолашна, і навіть освічена. Її мати жила в Гонолулу і мала мільйонний статок. От вона й визволила мене звідти. Бачиш, її мати давала гроші на утримання колонії, тож їй нічого було боятися кари, що вона мене вивела. Вона тільки взяла з мене клятву нікому не викривати їхнього сховища, і я дотримав її. Оце я вперше цю історію розповідаю. У бідної дівчини тоді з’явилися перші ознаки прокази. На правій руці в неї були трохи скорчені пальці, а вище ліктя маленька плямка. Ото й усе. Досі вона вже, мабуть, померла.

— І ти не боявся там жити? А радий, певно, був, що втік, не заразившись?

— Ще б пак, — відповів він. — Попервах там було страшно, а потім звик. Мені так жаль було бідолашної дівчини, що я навіть забув про свій страх. Вона була така гарна і на вроді, й душею. Проказа ще ледве торкнулась її, але їй суджено було жити первісним життям і поволі розкладатися. Ти й уявити собі не можеш, яка це жахлива хвороба.

— Бідненька! — тихо промовила Рут. — А все-таки дивно, що вона тебе так відпустила.

— Чому це? — спитав Мартін, не розуміючи її зауваження.

— Та тому, що вона кохала тебе, — ще тихше відповіла Рут. — Ну, скажи щиро: кохала?

Засмага Мартінова на цей час уже зійшла — і від роботи в пральні, і від хатнього життя, а за дні голодування й хвороби він ще й зблід. І от крізь цю блідість до щік його поволі прибила хвиля крові. Він хотів уже щось сказати, але Рут спинила його.

— Мовчи, не треба. Слова тут зайві,— вигукнула вона, сміючись.

Проте Мартінові здалося, що в сміху її продзвеніли якісь металеві нотки, а в очах блиснув холод. І враз йому пригадалася буря, що він колись пережив у північній частині Тихого океану. на мить він знов побачив цю нічну бурю при ясному небі й повному місяці, від якого зимно полискували величезні грізні вали. Тоді перед очима його стала дівчина з колонії прокажених, і він подумав, що це таки з кохання випустила вона його.

— Вона була благородна, — сказав він просто. — Вона врятувала мені життя.

Здавалось, на тому був і кінець, аж раптом Мартін почув приглушене ридання. Рут, одвернувшись від нього, дивилась у вікно. Коли вона знову глянула на Мартіна, лице її було спокійне, і в очах ніщо вже не нагадувало морської бурі.

— Я така дурна, — жалісно промовила вона, — але нічого не можу з собою вдіяти. Я так тебе люблю, Мартіне, так люблю. Може, згодом я звикну, але поки що я тебе ревную до всіх тіней минулого. Адже ж твоє минуле повне тіней… Так, так, я знаю, інакше й бути не могло, — не дала вона йому заперечити. — Бідний Артур уже мені махає, щоб іти. Йому набридло чекати. Ну, до побачення, любий… Є якась мікстура, що допомагає одвикнути від куріння, — гукнула вона йому вже крізь двері.— Я тобі пришлю.

Двері зачинилися й знову відхилились.

— Так люблю, так люблю! — прошепотіла вона і тільки після цього пішла.

Марія шанобливо провела Рут до екіпажа, намагаючись по дорозі докладно розглянути її одежу, — вона ніколи ще не бачила такого пречудового крою. Розчаровані хлопчаки дивились услід екіпажеві, аж поки він не зник з очей, а тоді перенесли всю увагу на Марію, яка враз стала найповажнішою персоною в кварталі. Але хтось із її нащадків розвіяв цю славу, заявивши, що високошановні гості приїздили не до них, а до їхнього пожильця. Після того Марія знову відійшла в тінь, зате Мартін здобув у довколишньої малечі величезну пошану. В очах Марії він виріс надзвичайно, а якби португалець-бакалійник теж побачив екіпаж, він, певна річ, відкрив би Мартінові кредит ще на три долари й вісімдесят п’ять центів.

РОЗДІЛ XXVII

Сонце Мартінового щастя почало сходити. Другого дня після відвідин Рут він одержав від одного бульварного нью-йоркського тижневика чек на три долари за три тріолети. Ще через два дні одна Чікагське газета повідомила про схвалення його нарису «Шукачі скарбів», пообіцявши заплатити за нього

Відгуки про книгу Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: