Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон

був відкритим сховищем фактів і уявлень, добре розпорядкованих і готових до оглядин. що б не траплялося в дійсності, з уяви його яскраво виринало щось подібне або протилежне. Це відбувалося якось автоматично, так що кожне враження даної миті викликало який-небудь образний спогад. Як колись обличчя Рут у хвилину ревнощів нагадало йому забуту бурю при місячному світлі, так тепер професор Колдуел оживив перед ним картину океану: північно-східний пасат, що жене сиві баранці по багряному морю. І весь час перед його очима на екрані свідомості пропливали нові й нові марева, що не тільки не порушували плину його думок, а, навпаки, додавали їм ясності. Ці марева були відгомоном його колишнього життя, усього пережитого й перечитаного за вчорашній день чи за минулий тиждень, були незчисленною безліччю видив, що він бачив і вві сні, і наяву.

Отак, не перестаючи слухати плавної мови професора Колдуела, людини розумної і культурної, Мартін побачив усе своє минуле. Він побачив себе справжнім шибайголовою в крислатому капелюсі й двобортній куртці, що бешкетував на повну руч, — але саме до тих меж, щоб не зайти в конфлікт з поліцією. Мартін не обманював себе і не прикрашав голої правди. Один час він був звичайним шибайголовою, ватажком зграї, що завдавала клопоту поліції і тероризувала чесних мешканців у робітничих кварталах. Але згодом його ідеали змінилися. Він дивився на добре вихованих і гарно вдягнених чоловіків та жінок, упивався атмосферою витонченої культури і тут-таки бачив привид своєї ранньої молодості — бешкетного забіяку в крислатому капелюсі й двобортній куртці, що перевальцем проходив вітальнею. І ось цей забіяка розчинився в ньому, Мартіні Ідені, що сидів обік професора університету й жваво з ним розмовляв.

Кінець кінцем, він ніде не почувався на своєму місці. Просто він умів пристосуватися до будь-яких обставин, через що його й любили скрізь; він не пас задніх ані в роботі, ані в гульні, повсюди вмів відстояти свої права й належну до себе пошану. Але ніде він не пускав коріння. Він принатурювався такою мірою, що це задовольняло його середовище, але сам не відчував задоволення. Його завжди мучив якийсь неспокій, завжди кликав кудись таємничий голос, і він блукав світом, аж поки нарешті знайшов книжки, мистецтво й кохання. І от тепер він мав усе це, з усіх своїх давніх товаришів по пригодах єдиний, хто зміг потрапити до дому Морзів.

Та всі ці думки й спогади не заважали йому слухати професора. Уважно, хоч і критично, стежачи за його словами, він переконався, які широкі знання має його співрозмовник. Заразом побачив і великі прогалини у власній освіті — цілі галузі знань були йому незнайомі. Проте завдяки Спенсерові, він знав загальні основи сукупності знань. Потрібен лише час, щоб до тих основ додати конкретного змісту. А тоді — побачимо, хто сяде на обмілину! — подумав він. Але оце навіть зараз, відчуваючи себе біля ніг професора, заслуханий шанобливо в його мову, він почав уловлювати якусь хибу у висновках співбесідника, хибу таку ледь помітну, що він би й не завважив її, якби вона не була повсякчас присутня. І коли він ухопив її, одразу зникло почуття нерівності.

Рут удруге підійшла до них у ту хвилину, коли почав говорити Мартін.

— Я скажу вам, у чому ви помиляєтесь, тобто, що хибне у ваших поглядах, — мовив він. — Вам бракує біології, ви не лишаєте їй місця в своїй системі. Я маю на увазі справжню наукову біологію, починаючи з лабораторних дослідів та спроб оживити неорганічну тканину і кінчаючи найширшими естетичними й соціологічними узагальненнями.

Рут була приголомшена. Вона ж вислухала два курси професора Колдуела й дивилась на нього, як на живу скарбницю найрозмаїтіших знань!

— Я не зовсім розумію вас, — нерішуче промовив професор. Але Мартін був певен, що він чудово його розуміє.

— Я спробую пояснити, — сказав він. — Ознайомлюючись свого часу з історією Єгипту, я вичитав, що не можна зрозуміти єгипетське мистецтво, не вивчивши перш характеру самої країни.

— Цілком слушно, — підтвердив професор.

— А мені здається, — провадив Мартін далі,— що й характер країни не можна вивчити, не збагнувши перш суті й будови самого життя. Як можемо ми зрозуміти закони й лад, релігію й звичаї, не знаючи природи людей, що створили їх, не знаючи, з чого створені самі ці люди? Хіба письменство не такий самий витвір людини, як єгипетські архітектура чи скульптура? Хіба є в світі щось таке, що не підлягало б законові еволюції? Так, я знаю, що розвиток окремих мистецтв старанно досліджено, але зроблено це суто механічно. Саму людину полишено десь ізбоку. Чудово досліджено розвиток різних інструментів, арфи, еволюцію музики, пісень, танців, але де ж еволюція самої людини, де еволюція істотних її органів, що розвинулись у пій раніш ніж вона створила перший інструмент і проспівала першу пісню? От чого ви не берете до уваги і що я називаю біологією. Це біологія в найширшому розумінні слова.

Я знаю, що висловлююся незграбно, але мені важливо саму думку викласти. Вона виникла у мене, коли ви говорили, тому я не встиг її ясніше сформулювати. Ось ви казали про людське безсилля, що заважає нам охопити всі суттєві чинники. Тож і ви самі — принаймні так мені здається — нехтуєте чинник біологічний, тобто самий той матеріал, з якого виникли всі мистецтва, який є основою всіх людських дій і досягнень.

На Рутин подив, Мартіна зовсім не було одразу стерто на порох — професорову відповідь вона пояснювала тільки його поблажливістю до молодості співбесідника. Професор Колдуел хвилину сидів мовчки, перебираючи пальцями ланцюжок від годинника.

— Знаєте, — промовив він нарешті,— мені вже раз довелося почувати такий самий закид — від однієї видатної людини, вченого-еволюціоніста Жозефа Леконта. Він помор, і я гадав, що мене вже ніхто не стане викривати. Але от з’явились ви — і закидаєте мені те саме. Серйозно кажучи, я мушу визнати, що ваше зауваження певного мірою, навіть великою мірою, слушне. Моя освіта занадто класична й перестаріла, коли говорити про загальніші ділянки знань, а тут ще й деяке вроджене недбальство — все це не дає мені змоги надолужити в свій час прогаяне. Чи повірите ви, що я ніколи не був ні у фізичній, ані в хімічній лабораторії? А це так. Леконт мав рацію, і ви, містере Ідене, теж — принаймні почасти.

Знайшовши якийсь привід, Рут гукнула Мартіна і, одвівши його набік, прошепотіла:

— Що це ти захопив у свою обладу професора Колдуела? Може, з ним ще хтось хоче поговорити.

— То правда, —