Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон
Проте навіть ранні його твори не можна було назвати сірятиною. Єдине, що було в них незграбного, це властива новакові надмірна сила, немовби він стріляв з гармати в горобців. Але все-таки Мартін був радий продати свої ранні твори хоч і за безцінь Він знав, чого вони варті, і давно вже склав їм справжню ціну. Всі надії він покладав на твори пізніші. Він хотів стати не просто постачальником журнального читва, а намагався озброїтися всіма знаряддями справжньої художньої творчості. Від сили своєї він і не думав відмовлятися, — навпаки, жадав збільшити її, Позбувшися надмірності. Не спроневірився Мартін і в замилуванні життєвою правдою. Реалістичні риси в своїх творах він силкувався поєднати з красою і примхами уяви. Він прагнув натхненного реалізму, перейнятого вірою в людину й високі ідеали. Він хотів показати життя незабреханим, сповненим шукань і невгамовного людського духу.
З читання свого Мартін виявив дві літературні школи. Одна малювала людину мов якогось божественного духа, позбавленого всього земного, а друга, навпаки, бачила в людині самого звіра, забуваючи про її духовні потреби й можливості. На думку Мартіна, обидві школи помилялися, бувши занадто однобічні. Тут треба було знайти щось середнє, найближче до істини, що, не захоплюючись занадто одуховленням людини, кидало б, однак, виклик варварському її отвариненню. В своєму оповіданні «Пригода», що не сподобалося колись Рут, Мартін спробував здійснити цей свій ідеал художньої правди, а в статті «Дух і плоть» висловив свої теоретичні погляди на це питання.
Але «Пригода» й усі інші оповідання, які він вважав найкращими своїми творами, все ще марно стукали в двері редакції. Його ранні роботи не мали в його очах ніякої вартості, хіба що ось тільки дали трохи грошей, та й «страшні» свої оповідання, з яких два було продано, він тож не вважав за щось цінне. Вони були напоєні буйною фантазією, що в сполуці з життєвою правдою і надавало їм певної сили. Таку от переміш химерного й неможливого з реальним сам Мартін уважав за викрут, — хай навіть і майстерний, у найкращому разі. Велика література не йде цим шляхом. Такі твори теж можуть мати неабияку художність, але Мартін не визнавав мистецтва, абстрагованого від правдивих людських переживань. Увесь викрут у тім і полягав, щоб оцю художність просякти людськими емоціями, і це Мартін зробив у низці своїх «страшних» оповідань, що їх написав, перше ніж піднісся до вищого щабля, до рівня «Пригоди», «Радості», «Казана» і «Вина життя».
Три долари за тріолети дали Мартінові змогу сяк-так перебитися, аж поки прибув гонорар від «Білої миші». Перший чек він розміняв у недовірливого бакалійника, лишивши йому долар, як частину боргу, а решту розділив між пекарем та торгівцем городиною. Він ще не розбагатів настільки, щоб дозволити собі м’ясо, і сидів на сутужній пайці, коли прийшов довгожданий чек на сорок доларів. Мартін не знав, як його реалізувати. До банку він ніколи ще в житті не заходив, а тим більше в грошових справах, і його охопило наївне дитяче бажання піти до одного з великих оклендських банків і там розміняти чек. Але він розумів, що розважливіш було б розміняти його в бакалійній крамниці, бо цим він справить на крамаря певне враження і забезпечить собі надалі більший кредит. Отож хоч і вельми нерадо, пішов він до бакалійника і, віддавши весь борг, набив собі повну кишеню дзвінкою монетою. По цьому він розрахувався з іншими кредиторами, викупив костюм і велосипед, заплатив за машинку місячне і за кімнату Марії — за минулий місяць і за місяць уперед. Після того у Мартіна лишилося ще майже три долари.
Для нього й ці маленькі гроші були цілим багатством. Викупивши свій костюм, він одразу ж пішов до Рут і по дорозі раз у раз побрязкував у кишені жменькою срібняків. У Мартіна так давно не було грошей, що він не міг випустити з рук срібла, як ото врятований від голодної смерті не може одірвати очей від недоІденого харчу. Він не був ні скупий, ні користолюбний, але в цих грошах бачив щось більше, ніж певну кількість доларів та центів. Це був завдаток його успіху, і викарбовані на монетах орли скидались йому на крилатих вісників перемоги.
Непомітно до нього знов повернулося його переконання, що світ і справді добрий. Тепер він здавався йому навіть щораз кращим. Протягом довгих тижнів світ цей був сумний і похмурий, але тепер, — коли майже всі борги сплачено, у кишені бряжчать три долари, а в серці розцвітає віра в успіх, — сонце немовби дужче світить та гріє, і навіть злива, що несподівано змочила до нитки перехожих, скидалася на веселу пригоду. Коли Мартін голодував, він часто мав на думці тисячі голодних, розкиданих по всій землі, але тепер, наївшися досхочу, він уже тими тисячами голодних не сушив собі розуму. Вони зійшли йому з пам’яті, і, бувши сам закоханий, віл думав уже тільки про те, що на світі безліч закоханих. Мимохіть у голові його почали роїтися мотиви любовної лірики, і, захоплений творчим поривом, він проїхав у трамваї два зайвих квартали, чим не дуже й зажурився.
У Морзів він застав велике товариство. Із Сан-Рафаеля до Рут приїхали погостювати дві кузини, і місіс Морз, — мовляв, щоб розважити їх, — заходилася коло свого плану: оточити дочку молодими людьми. Ця компанія розпочалася ще тоді, коли Мартін не мав змоги бачитися з Рут, і тепер була саме в розпалі. Місіс Морз запрошувала головне молодих людей, що були при становищу. Отже, крім кузин Дороті й Флоренс, Мартін познайомився ще з двома університетськими професорами, один — латини, а другий — англійської філології, з молодим армійським офіцером — шкільним товаришем Рут, який недавно повернувся із Філіппін, з молодиком на ім’я Мелвіл, що був особистим секретарем Джозефа Перкінса, голови об’єднаних трестів Сан-Франціско, і, нарешті, з банківським касиром Чарлзом Хепгудом, віком років із тридцять п’ять, — випускником Стенфордського університету, членом клубів «Ніл» та «Єдність»,
