Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін

страшенно тішиться. Оце так щаслива неділя, такої нагоди втрачати не можна, отже, таки правда, дзвони — то був знак, тепер у неділю я загребу марок п'ятнадцять, а то і всі двадцять, цікаво, про які це він витрати казав? Франц собі тішиться, намацав у кишені хрустку листівку товстуна і уже хотів було перед дверима попрощатися з Пумсом. А той здивувався: «Як же так? Я думав, що ми домовилися, Біберкопфе». — «Ну так, звичайно, можете на мене покластися. Мені треба лише додому заскочити, знаєте, хе-хе, я маю наречену, Циллі, ви, напевне, знаєте її через Райнгольда, він раніше з нею ходив. Не можу ж я на цілісіньку неділю її саму вдома залишити». — «Ні, Біберкопфе, я вас не можу відпустити, ви підете і зникнете, а я не знатиму, що його робити… Не годиться, щоб дівчина всю справу зіпсувала. Вона ж нікуди не втече». — «Не втече, я і сам це знаю, ваша правда, я цілком їй довіряю. Саме тому я не хочу, щоб вона сиділа вдома, не знаючи, куди я подівся і що зі мною сталося». — «Та годі вам, зараз усе влаштуємо».

«Що тут вдієш?» — подумав Франц. І вони пішли. Знову на розі Пренцлауерштрасе. То там, то там групками стояли «нічні метелики», ті самі, яких за кілька годин побачить і Циллі, коли бігатиме по вулицях, шукаючи Франца. Час минав, над головою в нього збиралися хмари; скоро він сидітиме в машині, його схоплять. Але зараз він ще думав про те, як би відправити листівку того пришелепуватого чоловіка та бодай на хвильку заскочити до Циллі, адже дівчина чекає.

Разом із Пумсом ідуть вони по Шенгаузерштрасе до якогось бокового флігеля, піднялися по сходах, тут його контора, каже Плумс. Горить світло, кімната справді виглядає, як справжня контора, з телефоном, друкарськими машинками. До кімнати, в якій Франц сидить з Плумсом, час від часу заходить старша жінка із суворим обличчям: «Це моя дружина, пан Біберкопф погодився нам сьогодні допомогти». Жінка вийшла, ніби нічого й не почула. А поки Пумс шарудить паперами за своїм письмовим столом і має ще щось перевірити, Франц читає «Берлінер цайтунґ»[128], яку взяв зі стільця: 3000 морських миль в горіховій шкаралущі, репортаж Ґюнтера Плюшо, вакації та круїзні лінії, п'єса Ланіа[129] «Коньюнктура» у виконанні трупи Піскатора[130] в театрі імени Лессінґа. Режисура самого Піскатора. Хто такий Піскатор, хто такий Ланіа? Що таке форма, а що таке зміст, тобто драма? В Індії відтепер заборонені дитячі шлюби, цвинтар для корів, що були відзначені призами. Коротка хроніка: останній концерт диригента Бруно Вальтера[131] відбудеться у неділю, 15 квітня, в міській Опері. В програмі симфонія «Es dur» Моцарта, прибуток від концерту піде у фонд для спорудження пам'ятника Ґуставу Малеру у Відні. Водій вантажівки, одружений, 32 роки, водійські права категорії 2а і ЗЬ, шукає роботу з легковою або вантажною машиною.

Пан Пумс шукає на столі сірники для своєї сигари. Тут його жінка відчинила обклеєні шпалерами двері, й до кімнати неспішно ввійшли троє чоловіків. Пумс і не глянув на них. То все Пумсові хлопці. Франц із кожним привітався за руку. Дружина Пумса вже хотіла було вийти, як раптом Пумс звернувся до Франца: «Послухайте, Біберкопфе, ви, здається, хотіли якогось листа надіслати? Клара все влаштує». — «Дуже люб'язно з вашого боку, пані Пумс, ви справді зробите мені таку ласку? Це навіть не лист, а тільки листівка, до моєї нареченої». Потім він точно пояснив, де живе, написав адресу на фірмовому конверті Пумса, на словах попросив передати Циллі, щоб та не хвилювалася, він прийде десь близько десятої, і передає їй листівку.

Тепер, коли цю справу було залагоджено, йому аж на душі легше стало. А тим часом та худа стара, стерво таке, перечитала на кухні адресу на конверті й викинула у вогонь, а записку зім'яла й пожбурила у сміття. Потім всілася біля пічки й далі попиває з горнятка свою каву, нічим не переймаючись, їй тепло, затишно. А Франц не може стримати своєї радости, коли у картузі та зеленій солдатській шинелі входить… хто б ви подумали? У кого ще є такі глибокі зморшки на обличчі? Хто так волочить ноги, ніби витягає їх одна за одною з грузької глини? Ну звісно хто — Райнгольд! Тут уже Франц відчув себе як удома. От чудово! З Райнгольдом він готовий іти куди завгодно! Хоч до чорта в зуби! «Як, і ти з нами? — прогугнявив Райнгольд, походжаючи кімнатою. — Як це ти наважився?» Тут Франц узявся розповідати про бійку на Алексі і про те, як він допоміг довготелесому Емілеві. Всі четверо жадібно ловлять кожне його слово, Пумс досі щось пише, а ті четверо підштовхують одне одного ліктями, розсілися по двоє і щось там шепочуться. Але хтось один із них весь час залишався біля Франца.

О восьмій вечора виїхали. Всі добряче закуталися, видали пальто і Францу. Він аж засяяв, каже, таке пальто охоче собі залишив би, та й каракулеву шапку теж. «Чом би й ні? — кажуть вони. — Тільки спершу маєш їх заслужити».

Ну, вперед, вийшли, а на вулиці темінь, хоч в око стрель, і жахлива каша зі снігу. «То що робитимемо?» — запитав Франц уже за дверима. А ті йому: «Спочатку знайдемо машину, а краще дві. А потім заберемо товар, яблука чи що там буде». Вони пропустили багато машин, аж на Менцерштрасе побачили дві такі, як треба, взяли їх, сіли й поїхали.

Обидві машини їдуть одна за одною добрих пів години. У темряві годі зрозуміти, де вони опинилися — у Вайсензее або Фрідріхсфельде. Хлопці кажуть, що старий, мов, спершу хоче щось забрати. Потім вони зупиняються біля одного будинку на широкій алеї, може, то Темпельгоф, але хлопці кажуть, що й самі не знають, взялися смалити й напустили диму.

Райнгольд сидить в авто поряд з Біберкопфом. Але як змінився в нього голос! Він уже не затинається, говорить голосно, сидить рівно, справжнісінький тобі гауптман, навіть сміється, а всі інші в машині слухають його. Франц узяв його під руку й прошепотів кудись у потилицю, під кашкет: «Ну як, Райнгольде, все гаразд?» Райнгольд ляснув його по коліні, ну й рука ж у цього хлопця, ну й кулачисько! Франц аж захихотів. «Та щоб ми з тобою, Райнгольде, через якусь дівку сварилися? Та такої ще на світі не народилося, еге ж?»

Життя в пустелі часом буває дуже важким[132]. Зіб'ються верблюди