Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
Пумс з'явився з валізою в руках, щойно він сів, обидва авто відразу рушили й знову поїхали містом. Уже майже дев'ята, машини зупинилися на Бюлоплац. Далі пішли пішки по двоє. Під віадуком міської залізниці Франц каже: «То ми вже майже до ринку дійшли. Нам туди?» — «Зайдемо й туди, але спершу треба товар прийняти, а потім уже туди перенесемо».
Раптом перші двоє пропали з виду, це було на Кайзер-Вільгельмштрасе, поряд із залізничною колією, а потім і Франц разом зі своїм напарником пірнули у відчинену браму й опинилися в якомусь темному дворі. «Це тут, — каже його супутник, — загаси сигару». — «Чого це раптом?» А той стис його руку і вирвав з рота сигару: «Бо я так сказав!» І не встиг Франц і слова вимовити, як той уже подався через темний двір. І як це розуміти? Кинули людину в темряві, а самі десь запропастилися! Франц навпомацки пробирається через двір, і раптом перед ним спалахує кишеньковий ліхтарик, його аж засліпило, це був Пумс. «Гей ви, що таке? Вам нема чого тут робити, Біберкопфе! Вам треба стояти біля воріт, вартувати. Йдіть назад». — «Отакої, а я думав, я маю щось носити». — «Дурниці, йдіть назад, вам що, ніхто не сказав, що робити?»
Світло згасло, Франц поплентався назад. Його пройняв дрож, приголомшений, він глитнув слину: «Та що це тут таке коїться? Куди це всі пощезли?» Він уже дійшов до самих воріт, коли ззаду виходять двоє — то це ж грабіжники, бандюги, вони крадуть, це крадіжка зі зламом, мені треба тікати, геть звідсіля, по льоду, ковзанкою з'їхати і бігти аж до Александерплац, та вони схопили його, один із тих двох — Райнгольд, в нього руки, як залізні лещата. «То тобі нічого не сказали? Ти маєш тут стояти і вартувати». — «Хто, коли казав?» — «Ану, не базікай, у нас обмаль часу. Тобі що, тями бракує? Не клей дурня. Стій тут і свисти, коли що». — «Та я ж…» — «Заткни пельку!» І хтось так урізав Франца по правій руці, що він аж зігнувся.
Франц стоїть сам у темному підворітті. Його б'є дрож. Чого я тут стою? Вони мене добряче підставили. А той сучий син ще й по руці зацідив. Вони щось крадуть у дворі, хто його зна, що саме, які там торговці фруктами — справжні грабіжники. Довга алея, чорні дерева, залізна брама, після вечірньої переклички всі ув'язнені негайно лягають спати, влітку дозволяється не лягати до настання темноти. Та це ж банда, і Пумс тут за головного. Тікати чи не тікати, що ж робити, що я маю робити? Вони мене заманили, от покидьки. А тепер ось стій на шухері.
Франц стоїть і тремтить, обмацав свою спухлу руку… Ув'язнені зобов'язані не приховувати захворювань, але й не симулювати їх під страхом покарання. В усьому будинку — мертва тиша. З площі Бюло долинають сигнали автомобілів. А в глибині двору щось тріщить, якась метушня, раз по раз спалахує кишеньковий ліхтарик, хтось із прикритим ліхтарем шмигнув у підвал. Загнали мене в кут, та вже краще на хлібі й воді сидіти, ніж стояти тут на шухері для таких бандюг. Раптом у дворі спалахнуло водночас багато ліхтариків, Франц чомусь пригадав того типа з листівками, і що за дивак! Він стояв, застиглий, ніби прикипів до місця; після того, як Райнгольд його вдарив, він наче в землю вріс. Він хотів, він міг піти, але не йшов, щось його не відпускало. Весь світ немов із заліза, тут годі щось вдіяти, він рухається, як коток, насувається на людину, тут нічого не зробиш, наближається, котиться, вони там, усередині, це танк, чорт рогатий з палаючими очима, вони розривають тебе на шматки, так, вони сидять там, усередині, своїми гусеницями й зубами вони розривають тебе на шматки. Танк суне, й ніхто не може порятуватися від нього. У темряві хтось б'ється в судомах; якби було світло, можна було б побачити, як це все виглядає і що тут сталося.
Я хочу забратися геть звідси, геть, покидьки, сучі діти, не треба мені нічого цього. Він намагається зрушити з місця, просто сміх і гріх, невже я не можу забратися звідси? Поворухнувся. Ніби мене у тісто вкинули, і я ніяк не можу виборсатися з нього. Ступив крок уперед, хай собі крадуть, а я вшиваюся. Він зняв пальто, повернувся у двір повільно, боязко; хай там як, але пальто він кине їм у обличчя, кинув пальто в темряву, під будинок, що стояв у дворі. Аж тут знову з'явилися вогні, попри нього пробігли двоє, навантажені цілими паками пальт, біля воріт зупинилися дві машини; пробігаючи, один з чоловіків знову вдарив Франца по руці, залізний удар: «Усе гаразд?» Це був Райнгольд. Тепер пробігли ще двоє з кошиками, а потім ще двоє, туди й назад, вже потемки, попри Франца, а той ніби закляк, лише зціпив зуби й стис кулаки. Вони метушилися у дворі, бігали як ошпарені до підворіття й назад, у темряві вони не бачили його, а то б, напевне, злякалися. Адже він не був схожий на самого себе. Без пальта, без шапки, з виряченими очима, руки в кишенях, вдивляється, чи не впізнає, бува, когось, хто це такий, а це хто, шкода, що немає ножа, а може, в куртці, ну заждіть, лебедики, ви ще не знаєте Франца Біберкопфа, тільки спробуйте зачепити! Тут вибігли один за одним усі четверо, навантажені, а малий приземкуватий товстун схопив Франца за руку: «Гайда, Біберкопфе, поїхали, все гаразд!»
І Франца заштовхнули поміж інших у машину. Райнгольд сидить поряд із ним, брутально наліг на Франца, це вже якийсь інший Райнгольд. Вони їдуть, не вмикаючи світла. «Чого ти так навалився на мене?» — шепоче Франц, от шкода, немає ножа.
«Заткнися, писок стули, щоб і не пискнув мені». Передня машина жене на повній швидкості; водій другої машини обернувся праворуч, додав газу, кричить назад крізь відчинене вікно: «За нами погоня!» Райнгольд висунув голову з вікна: «Давай, давай, завертай за ріг!» Але машина переслідувачів усе ближче. Й тут у світлі вуличного ліхтаря Райнгольд на мить побачив обличчя Франца: той сяє, на обличчі щасливий усміх. «Чого ти шкіришся, мавпо, вже геть глузду позбувся?» — «Хочу — то й сміюся, тебе це не обходить». — «Це ж треба, він ще й сміється!» Нероба, нікчема. І раптом у голові в Райнгольда блискавкою
