Викрадачі - Елізабет Костова

займався. Під час перебування в нашому коледжі він здебільшого працював над двома чи трьома великими циклами картин. Зачекайте, я пригадаю — одну було присвячено вікнам і дверям, на зразок інтер’єрів Боннара, тільки більше реалізму, розумієте? Дві-три картини циклу він виставляв при вході до нашого центру. Інший цикл — натюрморти. Чудові, якщо ви любитель натюрмортів: фрукти, квіти, чаші, — дещо схоже на Мане, але у Роберта завжди було щось несподіване. Скажімо, електророзетка або флакон таблеток аспірину, щось таке. Аномалії. І виконано досконало. Була велика виставка цих його робіт у коледжі, а принаймні одну придбав художній музей у Ґрінхілі. Деякі інші музеї також купували картини з цього циклу. — Арнольд порився в стаканчику на столі, витяг звідти залишок олівця й почав крутити межи пальців. — До того, як залишити коледж, він два роки працював над ще іншим циклом, а під кінець влаштував велику виставку тих картин. Той цикл був, якщо говорити прямо, ексцентричним. Я бачив, як він писав ті картини в студії, але здебільшого, напевно, він працював удома.

Я намагався приховати свою зацікавленість; уже встиг витягти свого блокнота й пристосувався до вигляду стриманого журналіста.

— Той цикл теж був у традиційному стилі?

— Так, але вельми чудернацький. На всіх картинах було зображено одну сцену — досить жахливу: молода жінка тримає в руках жінку старшого віку й дивиться на неї приголомшено, а та старша… у неї прострелена голова, видно, що вона мертва. Якась вікторіанська мелодрама. Одяг, зачіски, всі деталі прописані зі сумішшю реалізму й вільних мазків. Не знаю, кого він умовив позувати — напевно, студентів, хоча я особисто ніколи не бачив, щоб хтось узагалі йому позував для цього циклу. У нас в галереї залишилась одна з таких картин, висить у коридорі — подарував, коли вони відкривалися після ремонту. Я теж дав свою картину — всі викладачі, що працюють у нас зараз, там представлені, тож працівникам галереї прийшлося попрацювати, щоб усе розмістити належним чином, зробити вітрини для кераміки тощо. А ви добре знайомі з Робертом Олівером? — зненацька запитав він.

— Я двічі брав у нього інтерв’ю у Вашингтоні, — відповів я напружено. — Не скажу, що знаю його дуже добре, але він мені цікавий.

— Ну, і як він? — Арнольд подивився на мене пильніше, ніж доти. Як же я не помітив раніше гострого розуму в його блакитних очах? Він обеззброював співбесідника — з ним так затишно, такий він собі нешкідливий, з тими кістлявими ногами й руками, що недбало поклав на стіл. Він не міг не сподобатися, але тепер я його побоювався.

— Наскільки я зрозумів, він зараз працює над якимось новим циклом малюнків.

— А сюди повернутися не збирається? Жодного разу не чув, щоб він збирався повернутися.

— Мені він нічого не казав про плани повернутися до Ґрінхіла, — сказав я чисту правду. — Принаймні, ми цієї теми не торкалися, може такі плани в нього є, просто я не знаю. А як ви гадаєте, йому подобалося викладати? Як він поводився зі студентами?

— Ну, якщо вам відомо, він утік разом зі студенткою.

— Що ви кажете? — На цей раз я забув про обережність.

— А! Цього він вам не розповів? — Арнольд виглядав задоволеним. — Так ось, вона не навчалась у нас — напевно, він познайомився з нею, коли викладав один семестр у іншому коледжі, але пізніше ми довідалися, що він узяв відпустку й поїхав до Вашингтона, де вони стали жити разом. Здається, він навіть не надіслав сюди формальну заяву про звільнення. Не знаю, як воно там сталося. Він просто не повернувся з відпустки. Для подальшої кар’єри викладача це вельми погано. Ніколи не здатен був збагнути, як він міг дозволити собі втратити заробіток. Він не схожий на людину, в якої десь відкладена купа зайвих грошей. Утім, хіба тут можна бути певним? Можливо, він продав багато своїх картин, таке цілком могло трапитися. Та однаково, то була ганьба. Моя дружина була трохи знайома з його дружиною — так вона каже, дружина Роберта ніколи про це й словом не згадувала. Вони тоді вже мешкали певний час у місті, а не в студмістечку. Дуже мила жінка його дружина. Не можу уявити, що собі думав старий Боб, проте… ви ж самі знаєте: інколи люди з’їжджають з глузду.

Мені було важко вставити в його розповідь яке-небудь слушне зауваження, але він того, здається, не помічав.

— І все ж я бажаю Робертові всього найкращого. Він людина доброї душі, принаймні, я так завжди вважав. Гадаю, що він птах високого польоту, тут би все одно не втримався надовго. Така моя особиста думка. — У цьому висновку не чулося жалю, неначе коледж, який не міг утримати Роберта, цілком задовольняв його самого, мов те крісло, в якому він так зручно влаштувався. Він пожував олівець, яким грався, а тоді почав щось малювати в блокноті. — А на чому ви зосереджуєтесь у своїй статті?

Я опанував себе. Може, спитати в Арнольда, як звали ту колишню студентку? Ні, не насмілюся. Знову подумав, що то може бути його муза, жінка з картин, що так не подобалася Кейт. Мері?

— Розумієте, я зосередився на портретах жінок у творчості Олівера, — відповів я на його запитання.

Арнольд мав би пирхнути, якби його натура це дозволяла.

— Гадаю, він таких написав чимало. На його виставці в Чикаго були здебільшого картини з жінками — скоріше, з однією жінкою, такою чорнявою, кучерявою. Бачив я, як він малював деякі з них. Тут десь має бути каталог тієї виставки, якщо його не забрала дружина Роберта. Одного разу я спитав: хто та жінка — одна з його знайомих? Він не відповів, тож я знову не відаю, хто йому позував. Можливо, та сама студентка, хоча вона мешкала далеко звідси, я вже згадував про це. Або… ні, не знаю. Дивна людина цей Роберт — він умів так відповідати на запитання, що ти тільки згодом міг збагнути: жодної інформації з нього так і не вдалося витягти.

— А не здавалося… Ви не помічали в ньому нічого незвичного перед тим, як він залишив коледж?

Арнольд кинув свій малюночок на стіл.

— Незвичного? Та ні, не сказав би, хіба що ті останні чудернацькі картини… Не годиться так відгукуватися про роботу колеги, але всім відомо, що я завжди висловлюю свою особисту думку прямо, тож і вам скажу чесно: вони мене дещо занепокоїли. У Роберта надзвичайний хист писати в стилі дев’ятнадцятого століття; навіть якщо вам не подобаються