Викрадачі - Елізабет Костова
Виключив телефон, увійшов до кав’ярні й замовив каву з льодом, промокнувши лоба паперовою серветкою. Цікаво, чи бачить молодик за стойкою з мого вигляду, що я брехун. «Я ніколи не був таким у минулому, — хотів я йому пояснити, — мене змусили обставини». Ні, не зовсім вірно. «Це сталося нещодавно, цілком випадково». Випадок звався Робертом Олівером.
Їхати до коледжу було недалеко, хвилин зо двадцять, але від хвилювання дорога видавалася безкінечною: величний небосхил, що нависав над горами, смуги шосе, розмежовані трикутниками з дикими квітами — якимись рожевими й білими, не впізнав, якими саме, рівна стрічка асфальту. «Можете навіть з Мері бесідувати», — сказав мені Роберт. Згадувати, що він казав, було легко, бо він так мало розмовляв у моїй присутності.
Існують три можливості, розмірковував я. Перша: з часу розлучення його стан погіршився настільки, що почалися галюцинації й він тепер вважає, що померла жінка насправді жива й досі. Втім, як лікар я не спостерігав жодних ознак такого стану. Зрозуміло, якби в нього були галюцинації, він не був би здатним так уперто дотримуватися своєї мовчанки. Друга можливість: він навмисно збрехав Кейт, і Мері не померла. Або ж… Ні, третя можливість ще не сформувалася в моїй голові, я припинив свої міркування, тому що потрібно було не проґавити в’їзд на дорогу до коледжу.
Студентське містечко не відповідало моєму уявленню про глибинку Апалачів; можливо, ту глибинку можна побачити, якщо поїхати далі від федеральної автостради. Ґрінхільському коледжу належала стрічка акуратної місцевої дороги, на яку я повернув, згідно з вивішеним тут знаком, а додатковим доказом цього була група молодих людей у помаранчевих куртках: вони збирали якийсь мотлох у рові й недбало перекидали його за спину. Дорога звивалася, підіймаючись у гори, повз ту вивіску, що, напевно (як я швидко збагнув), згадувала Кейт: різьблену, побиту дощем і снігом, оточену сірими валунами; нарешті я опинився на під’їзній доріжці коледжу.
Тут також мало що нагадувало глибинку, хоча поблизу воріт було декілька приємних на вигляд старих хатинок, наполовину схованих заростями тсуги й рододендронів. Простора невисока будівля, що виглядала офіційною, виявилася студентською їдальнею. За нею піднімалися вгору дерев’яні гуртожитки й цегляні навчальні корпуси, а поза всім тим, навкруги — ліси; ніколи ще не бачив студмістечка, настільки схованого в лісі. Дерева на території коледжу були навіть вищими за своїх братів у «Ґолденґров» — аристократи дикої природи: дуби мало не до похмурого неба, величезний платан, смереки, які нагадували хмарочоси. На лужку три студенти, розташувавшись правильним трикутником, грали у «літаючі тарілки», а на дворі перед корпусом професор із золотавою борідкою проводив заняття; його студенти сиділи навпочіпки й тримали зошити на колінах. Цілковита ідилія. Мені й самому захотілося знову зробитися студентом, почати все спочатку. І у цьому маленькому раї кілька років знаходився Роберт Олівер, хворий і почасту пригнічений депресією.
Факультет мистецтв розташувався у бетонному кубі на краю студмістечка. Я припаркував машину перед цією спорудою й сидів, роздивляючись будинок художньої галереї поряд з нею — довгий вузький сарай з весело розфарбованими дверима. На дошці оголошень біля них сповіщалося про виставку робіт студентів. Не думав, що так сильно хвилюватимусь. Чого, власне, я боявся? Мене привели сюди перш за все міркування людяності й милосердя. Якби ж сказав відверто про свою професію й про те, яке відношення вона має до колишнього викладача живопису Роберта Олівера, то будь-якої інформації не отримав би взагалі. Можливо, мені щось і розповіли б, але зовсім мало.
Секретарка на вигляд була студенткою — принаймні молодою особою, що могла виявитися студенткою, в джинсах на широких стегнах, у білій футболці. Сказав їй, що прийшов на зустріч із професором Арнольдом Лідлом, і дівчина провела мене довгими коридорами до дверей його кабінету. Краєчком ока побачив якусь людину, що поклала ноги на стіл: ноги були кістляві, у вицвілих сірих штанах і шкарпетках. Щойно ми увійшли, ноги миттю опустилися на підлогу, а людина, що розмовляла перед тим по телефону, швиденько повісила слухавку — то був телефон старого зразку, не бездротовий, тому ще дві-три секунди пішли, аби виплутати руку зі шнура. Тоді він підвівся й потис мені руку.
— Професор Лідл? — уточнив я.
— Просто Арнольд, будь ласка, — запропонував він. Секретарка вже зникла. Обличчя в Арнольда було тонким, живим, на комір сорочки спадало світле, трохи рудувате волосся. Великі приязні сині очі й довгий червоний ніс. Він посміхнувся і вказав мені на крісло в куточку, навпроти нього, а сам знову поклав ноги на стіл. Мені захотілося теж скинути черевики, проте робити цього я не став. У кабінеті панував безлад: на дошці оголошень листівки з повідомленнями про виставки, поряд — великий плакат, що зображував Джаспера Джонса[85] за робочим столом, а також фотографії худеньких дітей на велосипедах. Арнольд влаштувався зручніше в кріслі, воно йому явно подобалося. — Чим можу бути корисний?
Я склав долоні й намагався виглядати невимушено.
— Можливо, секретарка вам переповіла, що я беру в деяких людей інтерв’ю про творчість Роберта Олівера; вона сказала, що ви, напевно, зможете мені допомогти. — У той же час я уважно спостерігав за Арнольдом.
Він, здається, обмірковував мої слова, мовчки, але без якихось певних емоцій. Можливо, він взагалі не чув про те, що трапилося в Національній галереї. Мені трохи полегшало.
— Авжеж, — нарешті сказав він. — Роберт був… він є моїм колегою близько семи років. Здається, я непогано знайомий з його творчістю. Не стверджуватиму, що ми близькі друзі — ми не зустрічалися, скажімо, у вільний час, — проте я завжди його поважав.
Схоже, він не знав, що сказати далі, а мене вразило, що він не попросив показати мої документи, навіть не поцікавився, чому я розпитую про Роберта Олівера. Що сказала йому секретарка? Втім, що б то не було, Арнольда це вочевидь задовольнило. Чи ж вона згадувала йому назву часопису? А якщо редактор «Арт ін Америка» навчався з ним разом у коледжі й жив в одній кімнаті?
— Роберт написав тут багато гарних картин, правда? — наважився спитати я.
— Так, дійсно, — погодився Арнольд. — Він плідний художник, на зразок супермена — завжди писав і писав. Мушу зауважити, що я особисто вважаю його роботи вторинними, але він дивовижний малювальник — видатний, якщо бути відвертим. Колись він мені розповідав, що в університеті займався абстрактним живописом, і йому не сподобалося — гадаю, він недовго цим
