Викрадачі - Елізабет Костова

очі Роберта. Й те, що я побачила, покінчило з нашим шлюбом у ту саму хвилину, коли померла матуся. Очі в нього були порожні. Він не бачив нас: мене з тілом померлої на руках. Він не думав про те, як втішити мене в ті перші хвилини або як вшанувати її пам’ять, або навіть виявити власну скорботу. Я бачила ясно, що він спостерігає когось іншого, щось таке, що викликало жах на його обличчі, щось, чого мені не дано було побачити або збагнути, тому що воно було страхітливіше за ту найгіршу хвилину мого життя. Роберта наче не було в кімнаті.

Листопад 1878

Париж

Тres chere Beatrice![83] Щиро дякую за зворушливий лист. Мені прикро думати, що я пропустив іще одну нагоду провести вечір з тобою, нехай і заради найкращої п’єси Мольєра. Пробач мені цю відсутність. Я цікавлюся, навіть з ревнощами, чи були там знову ті джиґуни, брати Тома. Ревную, напевно, тому, що знаю: за віком вони куди ближче до тебе, ніж я; через те я виглядаю таким собі покровителем. Якщо сказати правду, мені тепер байдуже, що вони увиваються біля тебе, не в силі відірвати очей від твоїх картин, на які повинні дивитися лише очі знавців (не їхні). Пробач мені недостойну сварливість. Якби я міг утриматися від того, щоб писати цей лист, то обов’язково так би й зробив — але краса цього ранку так переповнює мене, що я не можу не поділитися цим з тобою. Ти сидітимеш біля вікна — з шиттям або з книгою (можливо, з тією, що я залишив останнього разу). Ти мені сказала, коли я не втримався й висловив захоплення твоїми руками, що вони в тебе завеликі. Але ж вони такі чудові, спритні, вмілі, до того ж пасують до твоєї високої фігури. Більше того — вони вмілі й спритні не тільки на вигляд, а й тоді, коли ти працюєш пензлем або олівцем, та й взагалі, коли ти працюєш. Якби я міг тримати їх у своїх руках (зауваж, мої більші за них, проте не такі вмілі), я б поцілував кожну по черзі, з шанобливістю.

Вибач! Я мало не забув про свою мету: поділитися з тобою красою цього ранку. Зранку я гуляв, дійшов до Зали для гри у м’яч,[84] освіжився після того, як до пізньої ночі сидів у театрі, і відчув, моя люба, що мені вже важко врешті-решт лягати спати так пізно, тому що прокидаюсь я завжди рано. Краще б я вчора ввечері був поряд з тобою; можливо, завтра ввечері я буду знов читати тобі, сидячи біля твого веселого каміна, або мовчатиму, просто спостерігаючи твої думки. Будь ласка, сідай так іноді, коли я не можу посидіти разом із тобою.

Знов я ухиляюся від теми. Підходячи до Зали для гри у м’яч, я побачив родину горобців, яку годував якийсь старенький добродій — він, можливо, бачив останню атаку Наполеона й колись виглядав справжнім франтом у трикутному капелюсі. Ти сміятимешся з моїх невинних фантазій. Побачив я у парку й молодого священика (який міг би нас обвінчати у якійсь іншій реальності) — він крокував так швидко, що весь час буцав свою сутану. Напевно, кудись вельми поспішав. Я ж, навпаки, не поспішав, тому присів на лаву й десять хвилин мріяв, незважаючи на холод — про деякі з тих мрій ти, напевно, можеш здогадатися. Будь ласка, не смійся з моїх жадань.

Тепер я повернувся додому, зігрівся, поснідав — потрібно вже готуватися до денних зустрічей і роботи, під час якої я мріятиму про тебе невпинно, а ти зовсім про мене забудеш. Проте сподіваюся, що назавтра матиму для тебе новину, яка тобі сподобається; принаймні, одна з моїх сьогоднішніх зустрічей пов’язана із цією новиною. Вона пов’язана також із новітнім живописом, з картиною, яку я, можливо, подам цього року до Салону. Ти пробачиш мені цю спробу зберегти таємницю! Але мені буде в радість обговорити її з тобою, вона настільки важлива, що я змушений просити, аби ти завітала до студії завтра вранці між десятою й дванадцятою, якщо будеш вільна, суто у справі. Справа та вельми пристойна, оскільки Ів просив мене, щоб ти оцінила цю роботу. Я вкладаю в конверт адресу й маленьку схему — ти погодишся, що цей квартал живописний і дуже приємний.

Наразі я таки шанобливо цілую твою ніжну руку й залишаюся в очікуванні, що ти мене насвариш (проти чого не заперечую), але приймеш запрошення свого відданого друга

О. В.

Розділ 38

Марлоу

Я попрощався з Кейт, висловивши їй щиру подяку й несучи у своїй валізці нотатки про наші бесіди. Вона сердечно потисла мою руку, але водночас відчула полегшення від того, що я прощаюся з нею. Трохи не доїжджаючи до центру міста, я зупинився біля кав’ярні, але з машини не вийшов, а витяг свій мобільний телефон. Шукати довелося недовго. Телефоністка у Ґрінхільському коледжі відповідала мені доброзичливо, без офіціозу. Було чути якесь хрупання, неначе вона їла ленч на робочому місті. Я попросив з’єднати мене з факультетом мистецтв, а там знайшов таку ж доброзичливу секретарку.

— Вибачте, що телефоную так несподівано, — сказав я. — Мене звуть доктор Ендрю Марлоу. Я готую статтю про одного з ваших колишніх викладачів, Роберта Олівера, для часопису «Арт ін Америка». Ваша правда. Так, мені відомо, що він тут більше не працює — я вже брав у нього інтерв’ю у Вашингтоні, округ Колумбія.

Відчув, що на лобі виступили краплі поту, хоча до цієї миті був абсолютно спокійний. Даремно я згадав назву конкретного часопису. Чи відомо в коледжі, що Робер'т був заарештований, а потім госпіталізований — ось у чому питання. Сподівався на те, що про пригоду в Національній галереї писали здебільшого вашингтонські газети. Згадував Роберта, що простягся на ліжку, немов повалений колос, закинувши руки за голову, ногу на ногу, й дивиться на стелю. «Можете розмовляти, з ким вам заманеться».

— Сьогодні опинився проїздом у Ґрінхілі, — бадьоро продовжував я розмову. — Розумію, що заявився без попередження, але можливо, хтось із колег знайде кілька хвилин, щоб посидіти й побесідувати зі мною — сьогодні вдень або завтра вранці, — проаналізувати його роботи. Так. Дякую.

Секретарка відійшла й напрочуд швидко повернулася — я уявив собі велику студію завбільшки зі склад, у вишуканому стилі, де вона могла відшукати за мольбертом будь-кого з викладачів і з’ясувати питання. Навряд чи така уява відповідала дійсності.

— Професор Лідл? Дуже,