Одинадцять хвилин - Пауло Коельо

рукопис, який хтось залишив. Я не читаю рукописів, але цей прочитав — то була реальна історія бразильської повії, розповідь про її шлюби, труднощі, які довелося їй подолати, її пригоди. 2000 року, проїжджаючи через Цюрих, я зустрівся з цією повією — її звали Соня — й сказав, що її текст мені сподобався. Я рекомендував їй послати його до мого бразильського видавництва, проте воно вирішило не публікувати його. Соня, яка не мала постійного місця проживання в Італії, сіла в поїзд і приїхала до Цюриха умисне, щоб зустрітися зі мною. Вона запросила нас — мене, одного мого друга й одного репортера з газети «Блік», який щойно взяв у мене інтерв’ю, — на Ланґштрассе, де була зона тамтешньої проституції. Я не знав, що Соня вже попередила своїх колежанок про наш візит, і, на мій подив, мені довелося дати там кілька автографів на своїх книжках, перекладених різними мовами.

Водночас я вже вирішив написати книжку про секс, але в мене ще не було ані сценарію, ані головного героя; я думав про щось набагато більше спрямоване на конвенціональні пошуки священного, але той візит на Ланґштрассе підказав мені головну думку: перш ніж писати про аспект священний, необхідно зрозуміти, чому він зазнав такої профанації.

У розмові з одним журналістом, що працював у часописі «Ілюстре» (Швейцарія), я розповів йому історію про імпровізовану ніч автографів на Ланґштрассе, й він опублікував великий репортаж на цю тему. Одного дня, коли я роздавав автографи в Женеві, туди прийшли кілька повій зі своїми книжками. Одна з них привернула мою особливу увагу, ми пішли — разом із моїм агентом та подругою Монікою Антунес — випити кави, це незабаром перетворилося на вечерю, а вечеря повела за собою інші зустрічі наступними днями. Там і виникла провідна нитка «Одинадцятьох хвилин».

Я хочу подякувати Анні фон Планта, моєму швейцарському видавцеві, яка дала мені важливі відомості про легальне становище повій у їхній країні. Хочу також висловити подяку тим жінкам, яких я зустрів у Цюриху (даю їхні «бойові» клички): Соні, з якою я вперше познайомився в Мантуї (хто знає, можливо, хтось одного дня зацікавиться і її книжкою!), Марті, Антенорі, Ізабеллі, а також у Женеві (теж «бойові» клички): Амі, Лючії, Андре, Ванессі, Патриції, Терезі, Анні-Кристині.

Я вдячний також Антонеллі Дзара, яка дозволила мені використати уривки з її книжки «Наука пристрасті» для ілюстрації кількох пасажів із щоденника Марії.

І, нарешті, я висловлюю подяку Марії («бойова» кличка), яка сьогодні живе в Лозанні, заміжня, має двох чудових дочок і яка під час кількох зустрічей зі мною та з Монікою розповіла свою історію, що й лягла в основу цієї книжки.

Пауло Коельо