Одинадцять хвилин - Пауло Коельо
— Нумо!
І я попливла в блаженство разом із ним. То були не одинадцять хвилин, а вічність, то було так, ніби ми обоє вийшли зі своїх тіл і подалися, поєднані глибокою радістю, взаєморозумінням та дружньою приязню, в райські сади. Я була жінкою й чоловіком, він був чоловіком і жінкою. Я не знаю, поки це тривало, але все ніби завмерло в тиші, в молитві, так ніби всесвіт і життя припинили існувати й перетворилися на щось священне, без назви, без часу.
Та коли час повернувся, я почула його крики і закричала з ним, ніжки столу застугоніли по підлозі, й нікому з нас не спало на думку запитати чи з’ясувати, що ж подумають про все це інші.
І він вийшов із мене без попередження і засміявся, я відчула, як моя піхва судомно стислася, я обернулася до нього й теж засміялася, ми обнялися, так ніби оце вперше в житті спізнали радість плотського кохання.
— Благослови мене, — попросив він.
І я його благословила, не усвідомлюючи собі, що роблю. Я попросила, щоб він зробив те саме, й він виконав моє прохання, проказавши: «Хай буде благословенна ця жінка, яка багато кохала». Його слова були гарні, ми знову сплелися в обіймах і так завмерли, не розуміючи, як одинадцять хвилин можуть піднести чоловіка та жінку на таку височінь.
Ніхто з нас двох не стомився. Ми пішли до вітальні, він поставив диск і зробив якраз те, чого я від нього чекала: розпалив вогонь у каміні й налив мені вина.
Потім розкрив книжку й прочитав:
«Час народитися, час померти,
час сіяти, час збирати врожай,
час убивати, час лікувати,
час руйнувати, час будувати,
час плакати, час сміятися,
час стогнати, час танцювати,
час кидати каміння, час збирати каміння,
час обійматися, час розлучатися,
час шукати, час утрачати,
час берегти, час викидати,
час розривати, час зшивати,
час розмовляти, час мовчати,
час любити, час ненавидіти,
час війни, час миру».
Це прозвучало як прощання. Але воно було одним із найприємніших, які мені довелося пережити у своєму житті.
Я обняла його, він мене обняв, ми лежали на килимі біля каміна. Відчуття повноти ще тривало, так ніби я завжди була жінкою мудрою, щасливою, реалізованою в житті.
— Як ти міг закохатися в повію?
— Спочатку я й сам цього не розумів. Але сьогодні, трохи поміркувавши, я дійшов висновку, що, знаючи, що твоє тіло ніколи не буде цілком моїм, я зміг зосередитися на тому, щоб завоювати твою душу.
— А ревнощі?
— Не можна сказати весні: «От якби ти настала відразу й тривала доти, доки мені захочеться». Можна лише сказати: «Приходь, благослови мене своєю надією і тривай якомога довше».
Це були слова, випущені на вітер. Але мені треба було їх почути, а йому треба було їх сказати. Я заснула, сама не знаю точно коли. Мені приснилася не якась ситуація чи якась особа, а пахощі, які заполонили все.
* * *
Коли Марія розплющила очі, кілька сонячних промінчиків уже проникли крізь відкриті жалюзі.
«Ми лише двічі покохалися з ним, — подумала, дивлячись на чоловіка, що спав із нею поруч. — А таке відчуття, ніби ми завжди були разом і ніби він завжди знав моє життя, мою душу, моє тіло, моє світло, мій біль».
Підвелася, щоб піти на кухню й зготувати каву. І тільки тоді побачила в коридорі дві валізи й згадала про все: про обіцянку, про молитву в церкві, про своє життя, про мрію, яка наполягає, щоб вона перетворила її на дійсність і позбавила її чару, про досконалого чоловіка, про кохання, в якому душа і тіло були одним і тим самим, а втіха й оргазм були речами різними.
Вона могла залишитися; вона нічого не втратила б у своєму житті, крім хіба ілюзії. Згадала про рядки вірша: час плакати, час сміятися.
Але там була й інша фраза: час обійматися, час розлучатися. Вона зготувала каву, зачинила двері до кухні, зателефонувала й викликала таксі. Зібрала всю свою силу волі, що завела її так далеко, джерело енергії свого «світла», волі, яка підказала їй точну дату від'їзду, яка боронила її, яка допоможе їй назавжди зберегти спогад про цю ніч. Одяглася, взяла валізи і вийшла, обернувшись, щоби він прокинувся й попросив її залишитися.
Але він не прокинувся. Поки вона чекала таксі на вулиці, підійшла якась циганка з букетом квітів.
— Купіть квіточку!
Марія купила. Ця зірвана квітка означала, що вже прийшла осінь, а літо залишилося позаду. У Женеві вже не буде — і на тривалий час — столиків на тротуарах, і юрми людей не прогулюватимуться в парках, гріючись на сонці. Ну й нехай: вона однаково їде звідси, бо такий її свідомий вибір, і їй нема чого за цим жалкувати.
Вона приїхала в аеропорт, випила ще одну каву, чекала цілих чотири години свого рейсу на Париж, весь час думаючи, що він може увійти щосекунди, адже в якусь мить, перед тим як заснути, вона назвала йому час свого вильоту. Так завжди відбувалося у фільмах: у останню хвилину, коли жінка вже сідає в літак, з'являється опанований розпачем чоловік, хапає її в обійми, палко цілує й веде її назад до свого світу, під насмішкуватими й поблажливими поглядами працівників авіаційної компанії. На екрані з'являється напис «Кінець», і всі глядачі знають, що відтепер вони житимуть щасливо.
«Фільми ніколи не розповідають про те, що відбувається потім», — повторювала вона самій собі, намагаючись себе втішити. Одруження, кухня, діти, секс усе рідше й рідше, перша знайдена цидулка від коханки, рішення зчинити скандал, вислуховування обіцянок, що таке більше не повториться ніколи, друга цидулка, вже від іншої коханки, другий скандал і погроза взяти розлучення, цього разу чоловік реагує з меншою рішучістю, лише каже, що любить її. Третя цидулка, від третьої коханки, а потім вона обирає мовчанку, вдаючи, ніби нічого не знає, бо тепер чоловік може сказати, що більше її не любить і що він вільний піти геть.
Ні, про це фільми не розповідають. Вони закінчуються раніше, ніж починається реальне життя. Ліпше про це
