Знедолені - Віктор Гюго

10. Добра добувши, кращого не шукай

Тітка Тенардьє, за звичкою, не втручалася в дії свого чоловіка. Вона ждала великих подій. Коли незнайомець із Козеттою пішли, Тенардьє зачекав добру чверть години, а тоді відвів дружину вбік і показав їй півтори тисячі франків.

— Всього-на-всього! — мовила вона.

Удар влучив у ціль.

— Ти маєш рацію, — сказав чоловік. — Я йолоп. Дай-но мого капелюха.

Він згорнув три банкові білети, поклав їх у кишеню і поквапно вийшов. Але спершу помилився і звернув праворуч. Кілька сусідів, до яких корчмар звернувся з розпитуваннями, спрямували його на правильний слід. Вони бачили, як Жайворонок і незнайомець пішли в напрямку Ліврі. Тенардьє подався в той бік, ступаючи сягнистими кроками і бурмочучи сам до себе:

«Цей чоловік — мільйонер у жовтому рединготі, а я — бовдур. Він дав спочатку двадцять су, потім п’ять франків, потім п’ятдесят франків, потім півтори тисячі франків. Так само легко він дав би й п’ятнадцять тисяч. Я повинен наздогнати його».

А згорток із одягом для малої? Під цим явно крилася таємниця. Таємниці багатіїв — наче губки, з яких можна вичавити золото. Отакі думки миготіли в корчмаревій голові.

«Я — бовдур», — знову й знову повторював він.

Вони були вже далеко, але дитина йде повільно, а Тенардьє йшов швидко. До того ж він добре знав місцевість.

Несподівано корчмар зупинився і стукнув себе по лобі.

— Дарма я не взяв рушницю! — пробурмотів він.

Хвилину повагавшись, Тенардьє подумав: «Ні, потім я вже не встигну їх наздогнати». І рушив далі, з непомильним чуттям лисиці, яка вистежила виводок куріпки.

Проминувши ставки, він нарешті побачив над низенькими кущами капелюх свого недавнього постояльця. Тенардьє зрозумів, що незнайомець і Козетта сіли перепочити в кущах. Дівчинки не було видно, але поверх кущів виглядала ляльчина голова.

Тенардьє не помилився. Чоловік у жовтому рединготі всівся там, щоб дати Козетті перепочити. Корчмар обійшов кущі й раптово з’явився перед тими, кого шукав.

— Пробачте, добродію, — сказав він, важко відсапуючись, — але ось ваші півтори тисячі франків.

І Тенардьє простяг незнайомцеві три банкові білети.

Той підвів погляд.

— Що це означає?

Тенардьє ввічливо відповів:

— Це означає, що я забираю Козетту.

Козетта затремтіла і притиснулась до незнайомця.

— Ви за-би-ра-є-те Ко-зет-ту? — повторив той, дивлячись Тенардьє просто у вічі й карбуючи кожен склад.

— Так, добродію, я її забираю. Зараз я вам усе поясню. Я довго думав. По суті, я не маю права віддати дівчинку вам. Я чоловік порядний, зрозумійте мене. Козетта належить не мені, а своїй матері. Та жінка довірила нам свою дитину, і я можу віддати дівчинку тільки їй. Ви скажете: «Але ж мати померла». Гаразд. У такому разі я віддам дитину тільки особі, яка вручить мені листа за підписом матері, де буде написано, щоб я передав дитину саме цій особі. Сподіваюся, вам зрозуміло?

Чоловік у жовтому рединготі поліз у кишеню, і Тенардьє знову побачив чорного гамана з банковими білетами.

Корчмар затремтів від радості.

«Чудово! — майнуло йому в думці. — Він хоче відкупитися від мене!»

Перш ніж відкрити гаман, подорожній окинув навколо себе поглядом. Місце було зовсім безлюдне. Незнайомець відкрив гамана й дістав звідти не жмут асигнацій, як сподівався Тенардьє, а звичайний папірець, якого він розгорнув і подав корчмареві, сказавши:

— Ви маєте рацію. Читайте.

Тенардьє взяв папірець і прочитав:

«Монтрей-Приморський, 25 березня 1823 року.

Шановний пане Тенардьє!

Передайте Козетту особі, яка пред’явить цього листа. Вам оплатять усі дрібні видатки.

З повагою

Фантіна»

Корчмар не мав чого сказати. Щойно він пережив подвійне розчарування: по-перше, пропала надія злупити з незнайомця великі гроші; по-друге, йому було прикро, що він пошився в дурні. Чоловік у жовтому рединготі додав:

— Ви можете взяти собі листа як розписку.

— Цей підпис добре підроблений, — пробурчав Тенардьє.

І вдався до ще однієї розпачливої спроби.

— Хай і так, добродію, — сказав він, — якщо ви та сама особа. Одначе слід оплатити мені «всі дрібні видатки». А борг чималий.

Незнайомець звівся на ноги й сказав, обтрушуючи від пилюки потертий рукав:

— Пане Тенардьє, на січень мати заборгувала вам сто двадцять франків. Але в лютому ви надіслали їй рахунок на п’ятсот франків; ви отримали триста франків у кінці лютого і триста франків на початку березня. Відтоді минуло дев’ять місяців, по п’ятнадцять франків за кожен, як було між вами домовлено, що складає суму в сто тридцять п’ять франків. Сто ви отримали наперед. Лишається тридцять п’ять франків боргу. Я щойно дав вам півтори тисячі.

Тенардьє спізнав відчуття вовка, на чиїй нозі зімкнулися гострі зуби сталевої пастки.

«Що за диявол — цей чоловік?» — подумав він.

І корчмар зробив те, що робить у таких випадках вовк. Він рвонувся з пастки. Один раз нахабство вже принесло йому успіх.

— Добродію-не-знаю-хто-ви-такий, — рішуче заявив він, відкинувши цього разу чемність набік, — або я забираю Козетту, або ви дасте мені тисячу екю.[19]

— Ходімо, Козетто, — спокійно сказав незнайомець.

Ліву руку він подав дівчинці, а правою підняв із землі свого кийка. Тенардьє відзначив про себе, що кий чималий, а місце зовсім безлюдне.

Незнайомець із дівчинкою заглибились у ліс. Спантеличений корчмар лишився стояти на місці.

Дивлячись на широкі плечі й величезні кулаки незнайомця, Тенардьє знову вилаяв себе, що не прихопив рушницю. І все ж таки він не хотів здаватися.

«Треба простежити, куди вони підуть», — сказав він собі й рушив за ними, тримаючись віддалік. Незнайомець вів Козетту в напрямку Ліврі й Бонді. Він ішов повільно, з опущеною головою, немов поринувши в якісь сумні думки, але час від часу обертався глянути, чи його не переслідують. Зненацька він помітив Тенардьє і звернув із Козеттою в підлісок, де вони могли легко зникнути. Корчмар вилаявся й пішов швидше. Почалися густі хащі, і йому довелося наблизитися до них. У самій гущавині незнайомець озирнувся. Тенардьє не міг сховатися від його погляду. Чоловік у жовтому рединготі похитав головою і рушив далі. Корчмар не відставав. Так пройшли вони кроків двісті-триста. Раптом незнайомець озирнувся знову. Цього разу він поглянув на Тенардьє так похмуро, що той визнав за краще повернутись додому.

11. Номер 9430 з’являється знову, і Козетта виграє його в лотерею

Жан Вальжан не загинув.

Упавши в море чи, власне, кинувшись туди, він був, як ми пам’ятаємо,