Знедолені - Віктор Гюго

У коридорі Жан Вальжан дістав із кишені другого ключа, відчинив ще одні двері й зайшов до кімнати, схожої на просторий закутень горища. У ній стояв стіл і кілька стільців. На підлозі лежав матрац. У кутку була піч, у якій палахкотів вогонь. Вуличний ліхтар тьмяно освітлював це вбоге житло. У глибині виднілася комірчина — там стояло розкладне ліжко. Жан Вальжан поклав дівчинку на те ліжко так обережно, що вона й не прокинулася.

Він висік кресалом вогонь і запалив свічку; все було заздалегідь наготовлене на столі. Відтак, як і напередодні, втупив у Козетту захоплений погляд, сповнений тужливої ніжності. Дівчинка спокійно спала, не знаючи, ні де вона, ні з ким.

Жан Вальжан нахилився й поцілував руку цієї дитини.

Дев’ять місяців тому він так само поцілував руку її матері, що заснула навіки.

Настав день, а дівчинка все спала. Блідий промінь грудневого сонця ковзнув по стелі. Несподівано по бульвару проїхав навантажений камінням віз, і весь дім заходив ходором.

— Зараз, пані! — крикнула Козетта, раптово прокинувшись. — Я вже, я вже!

Вона зіскочила з ліжка і, ще із заплющеними очима, простягла руки в куток кімнати.

— О Боже! Де моя мітла? — вигукнула вона.

Тут дівчинка нарешті розплющила очі й побачила усміхнене обличчя Жана Вальжана.

— А, я й забула! — сказала вона. — Доброго ранку, пане.

Козетта побачила біля свого ліжка Катріну і схопила її. Граючись, вона поставила Жанові Вальжану сотні запитань. Де вона зараз? А Париж велике місто? А пані Тенардьє далеко звідси? А вона не прийде? І таке інше, і таке інше. Раптом Козетта вигукнула:

— Як тут гарно!

То була жахлива нора; але в ній дитина почувала себе вільною.

— Я повинна підмести кімнату? — спитала вона.

— Грайся, — сказав Жан Вальжан.

Так минув день. Козетта, нічого не прагнучи зрозуміти, почувала себе невимовно щасливою біля своєї ляльки та цього доброго чоловіка.

Наступного дня, вдосвіта, Жан Вальжан знову стояв біля ліжка Козетти. Він чекав, коли вона прокинеться.

Щось нове увійшло в його душу.

Жан Вальжан ніколи нікого не любив. Ось уже двадцять п’ять років він жив сам-один на світі. Йому не довелося стати ні батьком, ні коханцем, ні чоловіком, ні другом. На каторзі це був лихий, похмурий, цнотливий, неосвічений і відлюдькуватий чоловік. Серце цього старого каторжника лишилося незаймане. Про сестру та її дітей він зберіг лише далекий і туманний спогад, який зрештою майже розвіявся. Він доклав усіх зусиль, щоб знайти їх, а не знайшовши, забув. Така людська вдача. Інші ніжні почуття його молодості, якщо він їх мав, давно провалилися в небуття.

Коли він побачив Козетту, коли визволив її, забрав із собою, щось зрушилося в його душі. Уся любов, яка там дрімала, прокинулась і полинула до цієї дитини. Він підходив до ліжка, в якому вона спала, і весь тремтів від радості! Він не знав, що з ним діється; бо нема нічого приємнішого й загадковішого, ніж серце, в якому прокинулася любов.

Бідолашне старе серце, що раптом пробудилося!

Та йому було п’ятдесят п’ять років, а Козетті вісім, і тому вся любов, якої він не спізнав у своєму житті, обернулася для нього дивовижним сяйвом.

Це було друге осяйне видіння в його житті. Єпископ засвітив перед ним сяйво доброчесності. Козетта — сяйво любові.

Перші дні минули в такому засліпленні.

Зі свого боку Козетта також змінилася, сама того не усвідомлюючи. Мати покинула її дуже маленькою, і вона її зовсім не пам’ятала. Але діти чіпляються за все, як ото пагінці винограду, і Козетта пробувала любити. Та зазнала в цьому невдачі. Усі відштовхнули її — і Тенардьє, і їхні діти, й інші діти. Вона любила собаку, але той здох. І вона стала зовсім нікому не потрібна. Сумно казати про це, але у вісім років її серце було холодне. Вона не втратила здатності любити, але не мала такої змоги. Отож із першого дня вона всім серцем полюбила цього доброго чоловіка. Вся душа її мов освітилася — досі вона ніколи нічого подібного не відчувала.

Природа вирила глибокий рів між Жаном Вальжаном і Козеттою: їх розділяло півстоліття. Але доля переступила той рів і нерозривно поєднала ці дві нещасні істоти, такі різні за віком, такі схожі в своєму смутку. Одне доповнювало другого. Інстинкт Козетти шукав батька, а інстинкт Жана Вальжана — дитини. І вони знайшли одне одного. У ту таємничу мить, коли торкнулися їхні руки, їхні душі злилися.

Отож Жан Вальжан дуже вдало вибрав притулок. У ньому він міг почувати себе майже в цілковитій безпеці.

Вікно кімнати, в якій він оселився з Козеттою, виходило на бульвар. Інших вікон не було ні поряд, ні навпроти — отож не доводилося боятись нескромного погляду сусідів.

Нижній поверх будинку правив за склад для городини і зовсім не сполучався з першим. На першому поверсі, як ми вже згадували, було кілька кімнат і комор. Лише в одній із тих кімнат жила стара жінка, яка вела господарство Жана Вальжана. Решта були незаселені.

Саме ця жінка, котра носила почесне звання «головної мешканки», хоч насправді просто виконувала обов’язки воротарки, і здала йому в найми кімнату в переддень Різдва. Жан Вальжан назвався їй збіднілим рантьє і сказав, що хоче оселитися тут зі своєю онукою. Він заплатив за півроку вперед і доручив жінці вмеблювати кімнату та комірчину. Вона ж таки затопила в печі і все приготувала до їхнього приїзду.

Минали тижні. Старий і мала дівчинка жили в своїй жалюгідній норі щасливим життям.

З раннього ранку Козетта сміялася, розмовляла, співала. Діти вранці щебечуть, як і пташки.

Іноді вона серйознішала й роздивлялася свою чорну сукенку. Козетта вже не носила лахміття, вона носила жалобу.

Жан Вальжан почав навчати її грамоти. Вчити Козетту читати, а також дивитись, як вона грається, складало тепер усе його життя. Ще він розповідав дівчинці про матір і велів їй молитись.

Звертаючись до Жана Вальжана, Козетта казала «тату» — вона знала його тільки під цим ім’ям.

Він годинами спостерігав, як вона вдягає й роздягає ляльку, слухав її щебетання. Життя віднині здавалося йому сповненим інтересу, люди — добрими й справедливими, і тепер, коли його полюбила дитина, він більш нікому не довіряв у думках. Він бачив свою старість, осяяну Козеттою, мов чарівним сяйвом. Найкращі люди не позбавлені егоїстичних почуттів. Іноді він із радістю думав, що вона буде негарною.