Знедолені - Віктор Гюго

— А тим часом, — провадив подорожній, — я заплачу по рахунку. Скільки там?

Він глянув на папірець і не міг приховати подиву.

— Двадцять три франки?

Тенардьє встигла підготуватися до удару.

— Так, пане! Двадцять три франки, — твердо відповіла вона.

Незнайомець поклав на стіл п’ять п’ятифранкових монет.

— Приведіть дівчинку, — сказав він.

У цю мить на середину кімнати вийшов сам Тенардьє:

— Добродій винен нам двадцять шість су, — сказав він.

— Двадцять шість су! — вигукнула дружина.

— Двадцять су за кімнату, — холодно уточнив Тенардьє, — і шість су за вечерю. Що ж до дівчинки, то я хотів би поговорити з добродієм. Залиш нас, жінко.

Пані Тенардьє відчула, що на сцену вийшов великий актор, і, не мовивши й слова, поступилася йому місцем.

Коли вони залишилися наодинці, Тенардьє запропонував подорожньому стілець. Той сів. Обличчя корчмаря несподівано прибрало простакуватого й лагідного виразу.

— Добродію, — сказав він, — я дуже люблю цю дитину.

Незнайомець пильно подивився на нього.

— Яку дитину?

— Ви не повірите, — вів далі Тенардьє, — як я прихилився до неї. Що ті гроші? Отож візьміть свої монети по сто су. Дитина мені дорожча за гроші.

— Про кого це ви? — спитав незнайомець.

— Про кого ж, як не про нашу любу Козетту! Хіба ви не хотіли забрати її від нас? Так от, я не згоден. Мені бракуватиме цієї дитини. Я бачив її зовсім маленькою. Вона справді коштує нам великих грошей, вона справді має свої вади, я справді заплатив чотириста франків тільки за ліки, коли вона тяжко хворіла! Але Бог вимагає від нас милосердя. У неї нема ні батька, ні матері, я виховав її і щиро полюбив. Моя дружина — жінка із норовом, але й вона любить Козетту. Ми ставимось до неї, як до рідної доньки.

Незнайомець не відводив від корчмаря пильного погляду.

— Даруйте, добродію, — провадив той, — але своє дитя не віддають отак першому-ліпшому. Звичайно, ви багатий, ви справляєте враження порядного чоловіка, але я хотів би знати, кому я віддаю дівчинку, я хотів би потім провідувати її, аби вона відчувала, що її названий батько поруч, що він піклується про неї. Мені невідоме навіть ваше ім’я. Я хотів би побачити бодай якогось папірця, бодай ріжок паспорта, ви мене розумієте?

Незнайомець, не відриваючи від Тенардьє погляду, що як то кажуть, проникав у саму душу, спокійно й твердо відповів:

— Пане Тенардьє, якщо я заберу Козетту, я заберу її — і край. Ви не знатимете, як мене звуть, не знатимете, де вона буде, і, сподіваюся, вона не побачить вас більше ніколи у своєму житті. Це влаштовує вас? Так чи ні?

Своїм непомильним інстинктом Тенардьє відчув, що має справу з дуже сильною людиною. Ще напередодні, п’ючи з возіями й горлаючи пісень, він цілий вечір спостерігав за незнайомцем. Жоден жест, жоден порух чоловіка в жовтому рединготі не уникнув його погляду. Тенардьє вгадав, що гість цікавився Козеттою ще раніше, ніж виявив своє співчуття до неї. Цілу ніч корчмар губився в здогадах, хто ж він, цей чоловік? Він намагався збагнути, в чому його слабість, щоб використати її. І ось тепер, почувши тверду й спокійну відповідь незнайомця, Тенардьє зрозумів, що взяти гору над цим супротивником йому не вдасться. Тенардьє був із тих, хто вміє миттю оцінити становище. І він зробив так, як роблять тільки великі полководці у вирішальну хвилину битви. Він зненацька розкрив усі свої батареї.

— Добродію, — сказав він, — мені треба півтори тисячі франків.

Незнайомець витяг із бічної кишені потертий шкіряний гаман, розкрив його і дістав три банкові білети. Він притиснув їх великим пальцем до столу і сказав корчмареві:

— Приведіть Козетту.

А що тим часом робила Козетта?

Прокинувшись, вона насамперед побігла до свого черевика і знайшла в ньому золоту монету. Козетта була приголомшена. Від стількох щасливих несподіванок у неї пішла обертом голова. Вона не знала, що це таке — золота монета, вона ніколи її не бачила, отож хутко сховала луїдора в кишеню, наче вкрала його. Вона здогадалася, від кого цей дарунок, і відчувала радість, змішану зі страхом. Козетта злякалася ляльки, а тепер злякалась і золотої монети. Вона боялася цих розкошів, але самого незнайомця зовсім не боялась. Від учорашнього дня думала вона своїм дитячим розумом про цього чоловіка, на вигляд такого старого й убогого, а насправді — багатого й доброго. Відколи вона зустрілася з ним у лісі, усе для неї змінилося. Козетта не знала, що таке сховатися під крило матері. З п’ятьох років, відтоді як бідолашна дитина пам’ятала себе, вона мерзла й| тремтіла від холоду. Вона завжди була гола під крижаним вітром недолі, тепер же їй здавалося, що вона вдягнена. В її скуту холодом душу проникло тепло. Вона вже не так боялася Тенардьє. Вона була не сама — хтось стояв поруч неї.

Як і щоранку, Козетта взялася за свою буденну роботу. Проте золота монета, що лежала в тій самій кишені, з якої напередодні випали п’ятнадцять су, відвертала увагу дівчинки. Вона не зважувалася торкнутись її, але хвилин по п’ять милувалася нею, висунувши язика. Підмітаючи сходи, вона раптом застигала нерухомо й забувала про все на світі, втупившись у блискучу зорю на дні своєї кишені.

В таку хвилину й захопила її Тенардьє.

За наказом свого чоловіка вона прийшла покликати Козетту. Річ нечувана: хазяйка не вліпила дівчинці ляпаса й навіть не вилаяла її.

— Ходімо, Козетто, — сказала вона майже лагідно.

Через мить Козетта увійшла до зали.

Незнайомець розв’язав пакунок, який приніс із собою.

Там була дитяча вовняна сукенка, фартушок, бумазейна блузка, спідничка, хусточка, вовняні панчохи, черевички — повне вбрання для восьмирічної дівчинки. Усе — чорного кольору.

— Дитино, — сказав незнайомець, — візьми оце й швиденько перевдягнись.

Тільки-но почало розвиднятися, коли ті з жителів Монфермея, що вже відчиняли двері своїх будинків, побачили, як по головній вулиці пройшов у напрямку Ліврі бідно вдягнений чоловік, ведучи за руку малу дівчинку в жалобному вбранні; вона несла велику рожеву ляльку.

То були наш незнайомець і Козетта.

Ніхто не знав того чоловіка. Багато хто не впізнав і Козетту: адже доти її бачили тільки в жалюгідному рам’ї.

Козетта пішла. З ким? Вона не знала. Куди? Вона не знала. Знала вона тільки те, що покидає корчму Тенардьє. Ніхто не подумав попрощатися з нею, то й вона ні з ким не прощалася. Її ненавиділи, і сама вона пішла з ненавистю в душі.

Бідолашне мале створіння, чиє серце досі вміло тільки страждати!

Козетта йшла поважно, раз у раз поглядаючи своїми