Знедолені - Віктор Гюго

Тенардьє підійшов і мовчки вкинув гроші собі в кишеню.

Хазяйка німувала, кусаючи губи від люті.

Тим часом Козетта тремтіла зі страху. Вона зважилася запитати:

— Пані, це правда? Мені можна ґратися?

— Грайся! — сказала Тенардьє жорстким голосом.

— Дякую, пані, — відповіла Козетта.

І тимчасом як уста зверталися до хазяйки, вся її маленька душа дякувала незнайомцеві.

Корчмар знову сів пити. Жінка прошепотіла йому на вухо:

— Хто він може бути, той жовтий чоловік?

— Мені доводилося бачити мільйонерів, які носили такі рединготи, — поблажливо відповів Тенардьє.

Козетта відклала плетіння, одначе не покинула свого місця — вона завжди намагалася ворушитись якомога менше — й дістала з коробки, що стояла біля неї, якісь старі клапті та свинцеву шабельку.

Епоніна й Азельма не звертали жодної уваги на те, що відбувалося довкола. Вони щойно завершили дуже важливе діло: зловили кошеня. Покинувши ляльку, Епоніна, старша з двох сестер, заходилася сповивати кошеня в червоні та сині клаптики, хоч воно нявкало та випручувалось. Роблячи цю непросту справу, дівчинка белькотіла своїм милим дитячим голоском, звертаючись до сестри:

— Глянь, сестричко, ця лялька краща, ніж ота, що ми гралися. Вона ворушиться, нявкає, вона тепла. Нумо ґратися з нею! Це буде моя доня. Я буду дамою. Я прийду до тебе, й ти подивишся на мою доню. Потім ти побачиш, що в неї вуса, і дуже здивуєшся. А тоді побачиш, що в неї вуха та хвіст, і ще більше здивуєшся. Ти скажеш мені: «О Боже!» А я тобі відповім: «Так, пані, це моя доня. Тепер усі дівчатка такі».

Азельма в захваті слухала Епоніну.

Тим часом пияки завели непристойної пісні, від якої самі реготали, аж стеля двигтіла. Тенардьє заохочував їх і співав та реготав разом із ними.

Як ото пташки мостять гнізда з усього, так і малі дівчатка роблять собі ляльку з чого завгодно. Поки Епоніна та Азельма сповивали кошеня, Козетта сповивала свою шабельку. Потім узяла її на руки й, тихенько наспівуючи, стала заколисувати.

Для малої дівчинки не мати власної ляльки — таке саме нещастя, як бездітність для дорослої жінки.

Отож Козетта зробила собі ляльку з шабельки.

Пані Тенардьє підійшла до «жовтого» постояльця. «Мій чоловік має слушність» — подумала вона. — Можливо, переді мною банкір Лаффіт. Серед багатих чимало зустрічається диваків!»

— Ласкавий пане… — почала вона, спершись ліктями на стіл.

На слово «пане» незнайомець обернувся. Досі корчмарка казала йому тільки «чоловіче добрий» або «приятелю».

— Бачте, ласкавий пане, — провадила Тенардьє з тією солодкавою чемністю, яка здавалася ще огиднішою, ніж її брутальність, — якщо ви такий великодушний, то я зовсім не проти, нехай дитина пограється, але це добре тільки один раз. У неї нікого нема, і їй слід працювати.

— То це не ваша дівчинка? — спитав незнайомець.

— Звичайно, ні, пане! Це вбоге дитя, яке ми прихистили з милосердя. У неї, знаєте, не всі дома. Ми дбаємо про неї, хоч люди ми небагаті. Її мати, либонь, померла — ось уже півроку вона не відповідає на наші листи.

— А! — сказав подорожній і знову поринув у задуму.

— То була добра штучка, її мати, — додала корчмарка. — Вона покинула свою дитину.

Протягом цієї розмови Козетта не зводила з хазяйки погляду — певне, інстинкт підказував їй, що говорять про неї. Вона навіть розчула кілька окремих слів. Сидячи під столом, дівчинка стала гойдати сповиту в ганчір’я шабельку і тихо наспівувати: «Моя мати померла! Моя мати померла! Моя мати померла!»

Чоловік у жовтому рединготі нарешті піддався на умовляння й погодився повечеряти.

— Що бажаєте, ласкавий пане?

— Хліба й сиру, — сказав «мільйонер».

«Ні, це таки жебрак», — подумала Тенардьє.

П’яні й далі горлали своєї пісні, а дівчинка під столом наспівувала своєї.

Раптом Козетта замовкла. Вона саме обернулась і побачила ляльку дочок Тенардьє, яку ті покинули, коли почали ґратися з кошеням. Лялька лежала за кілька кроків від кухонного столу.

Дівчинка поклала свою сповиту шабельку, яка вдовольняла її тільки наполовину, і сторожко розглянулась навкруги. Пані Тенардьє шепотілася зі своїм чоловіком і рахувала дрібні гроші, Поніна й Зельма гралися з кошеням, подорожні їли, пили або співали; ніхто не дивився на неї. Козетта не стала гаяти й хвилини. Рачкуючи, вона вибралася з-під столу, ще раз переконалася, що за нею не стежать, а тоді шмигнула до ляльки і схопила її. Через мить вона була вже на своєму місці й сиділа нерухома, тримаючи на руках ляльку і повернувшись так, щоб на неї падала тінь. Ґратися зі справжньою лялькою було для неї надто великою втіхою, і дитина просто очманіла від щастя.

Ніхто не звертав на неї уваги, крім чоловіка в жовтому рединготі, який повільно їв свою вбогу вечерю.

Близько чверті години тривало Козеттине щастя.

Але хоч як стереглася дівчинка, вона не помітила, що одна ляльчина нога вистромилася з тіні, й полум’я яскраво освітлювало її. Ця блискуча рожева нога несподівано впала у вічі Азельмі.

— Глянь, сестричко! — сказала вона Епоніні.

Дівчатка завмерли, приголомшені. Козетта осмілилася взяти їхню ляльку!

Не випускаючи з рук кошеняти, Епоніна підвелася, підійшла до матері й смикнула її за спідницю.

— Відчепися! — сказала Тенардьє. — Чого тобі треба?

— Мамо, глянь! — мовила Епоніна.

І показала пальцем на Козетту.

А Козетта, мліючи від щастя, більш нічого навколо себе не чула й не бачила.

Обличчя корчмарки прибрало змішаного виразу люті й ображеної гордості. Козетта зазіхнула на ляльку її «панночок»!

— Козетто! — крикнула вона хрипким від обурення голосом.

Козетта затремтіла, немов під нею затрусилася земля. Вона обернулась.

— Козетто! — повторила хазяйка.

З якимсь побожним захватом і водночас гірким розпачем Козетта обережно поклала ляльку на підлогу. Потім, не відводячи від неї погляду, з’єднала пальці й — страшно було бачити це в дитини такого віку — заломила руки. А тоді сталося те, чого досі не могло спричинити жодне з переживань сьогоднішнього дня: ні страх у темному лісі, ні важке відро, ні загублена монета, ні погроза нагайкою, ні лайка тітки Тенардьє — Козетта заплакала. Вона захлиналася риданнями.

Тим часом подорожній підвівся з-за столу.

— Що сталося? — спитав він у корчмарки.

— Ви хіба не бачите? — відповіла та, показуючи пальцем на доказ злочину, який лежав біля ніг Козетти.

— Ну то й що? — спитав подорожній.

— Ця жебрачка посміла доторкнутися до ляльки моїх дітей!

— Стільки галасу даремно! — кинув незнайомець. — Ну й що такого, як вона погралася з лялькою?

— Вона торкнулася її своїми брудними руками! — провадила хазяйка. — Своїми бридкими руками!

Тут Козетта заридала ще голосніше.

— Ти замовкнеш? — гримнула Тенардьє.

Чоловік