Не йди - Маргарет Мадзантіні

– Що таке? Ти не їдеш?

– Я забув кредитку…

– Ну, то я зачекаю.

Машини, що стоять позаду, починають сигналити.

– Ні, їдь. Я трішки пройдуся.

– Тоді візьми хоча б парасольку.

Я бачу повернуте в мій бік обличчя Ельзи. Таксі від’їжджає. Я перетинаю вулицю, в одній руці в мене залишилася торбинка з купою речей для немовляти, а в другій тримаю кульку від касирки та Ельзину парасольку, яку так і не розкривав, бо не маю наміру ховатися від дощу. Я роззираюся в один бік, другий, Італії немає. Я заглядаю в переповнений бар, де люди перечікують негоду. Там пахне мокрим деревом і кетчупом, але Італії немає. Я вже й не знаю, де її шукати, але я продовжую бігти далі, завертаю на першу ж вулицю, яка швидко закінчується й переходить у провулок, він вузький і темний, дощ там не такий сильний. Я її бачу. Ось вона сидить на сходинках перед під’їздом, притулившись спиною до його дверей. Вона не чує, як я йду, бо шум дощу перебиває шум моїх кроків. Вона мене не бачить, бо охопила голову долонями. Я дивлюся на лінію її голої потилиці. У неї немає більше її солом’яного волосся, воно тепер коротке, темне, приклеїлося до шкіри, немов блискуча панчоха. Я кладу свою руку на неї, на цю надто малесеньку голівку, на це мокре волосся. Вона різко піднімає голову, її шия, спина здригнулися, неначе від удару нагайки. Вона не очікувала мене. Обличчя в неї немов мокра маска, зуби цокотять під стиснутими губами. Я слухаю цей несамовитий стукіт зубів, який Італія не в змозі припинити. Я стою просто перед нею, майже торкаючись її. Мокрий плащ тисне мені на плечі, вода затікає по шиї й біжить між теплим тілом та одягом. Я біг і тому засапався, а тим часом дощ барабанить мені по обличчю. У руці в мене все та ж червона кулька. Немов нічого не відбувається, вона сидить, уся промокла, розставивши білі ноги в коротких чоботах, які блищать від струменів води. Як це жорстоко зустріти її і як це добре. Вона, здається, помолодшала. Схожа на хвору дівчинку. Схожа на святу. Вода розмиває її обриси. Від неї залишаються тільки очі. Дві сяючі калабані, які пильно дивляться на мене, а чорний макіяж збігає по її щоках, неначе мокра сажа. Сидить собі сама зі своїми кістками, своїми очима. Це – вона, мій зниклий песик.

– Італіє…

Її ім’я покотилося темною й вузькою вуличкою, між стін будинків, що стоять обабіч неї. А вона підносить руки до вух і хитає головою, не хоче мене слухати, не хоче чути свого імені. Я стаю на коліна й беру її за руки. Вона підхоплюється, відштовхує мене ногою.

– Іди геть, – каже вона крізь зуби, які так і продовжують цокотіти. – Іди геть… геть!

– Ні, я від тебе нікуди не піду!

Тепер уже я – той собака, вкладаю свою морду на неї, на її мокре тіло. Від її мокрого одягу тхне. Дощова вода пробудила якийсь застарілий запах, що в’ївся в м’яку тканину вовняного жакета. Це запах спітнілої тварини, пологів. А я тепер – син, тремчу, стоячи на колінах на сходинках, а тим часом злива поливає нас обох. Обіймаю руками її худі стегна.

– Я не міг тобі про це сказати, мені не вдалося.

Вона відсунулася, щоб звільнитися від моїх обіймів, важко дихає, але вже не відштовхує мене.

Я піднімаюся, намагаючись зустрітися з нею поглядом. Тепер вона відриває від сходинки одну руку, підносить її до мого обличчя й починає пестити його. І зараз, коли ця холодна рука, немов той камінь, на якому вона лежала, зупиняється на моїй щоці, я знаю, що кохаю її. Я її кохаю, донечко, так, як ще нікого не кохав. Я кохаю її, немов жебрак, немов вовк, немов стеблина кропиви. Я кохаю її, немов тріщину в склі. Я її кохаю, бо не кохаю нікого крім неї, її кісток, її злидняцького запаху. І мені хочеться вити на всю цю воду, що не зможе змити мене в якийсь риштак уздовж порожньої бруківки.

– Я хочу бути з тобою.

Вона дивиться на мене очима, які, здається, поіржавіли від води. Її долоня погладжує мої губи, а великий палець проникає всередину.

– Ти мене ще кохаєш? – запитує вона.

– Ще більше, Суріпко, значно більше.

Я облизую її палець, смокчу його, немов новонароджений. Я висмоктую з нього весь той час, коли ми буди далеко одне від одного. Це ще ми, тільки постарішали на одне літо, притулилися до якогось під’їзду, під водою, що збігає з балконів у запах мокрого саду за нашими плечима. Наші тіла розігріті, від них піднімається пара з-під мокрого одягу, ми знову на вулиці, немов два коти. Мій язик проходить по її бровах. Вона зняла труси й тримає їх у руці. Ноги в неї розведені, як у ляльки, шкіра над чоботами сяє від води. Я рухаю спиною, втискуючись в неї, а тим часом вода стікає по наших теплих тілах, немов усередині садової бесідки чи теплиці. Наші обличчя немов скуті ланцюгом, а там, нижче, насолода, що виносить нас далеко й забирає геть усе пережите. І ти вже не відчуваєш страху, що хтось зможе наздогнати тебе, щоб надавати копняків і зганьбити тебе. Ти – черв’як, під тілом, яке ти кохаєш. Це ще ми в сутінках наших подихів. Ми – ті, що не залишаться, що помруть так само, як помирають усі інші.

Потім настають справжні сутінки, і води справді стає забагато. Куди ми підемо? Яка в нас доля? Яка кімната нас зараз прийме? Ми не повинні були покохати одне одного, але ми це зробили. Як два