Не йди - Маргарет Мадзантіні

сприймати. Вона ж і навчила мене принюхуватися. Зупинятися й заплющувати очі, щоб вдихати який-небудь запах. Один-єдиний, що складається з мільйонів інших; ти на нього чекаєш, і він приходить, обгортає тебе, немов димок або рій мошок. І всі ці роки я шукав її по запаху. Якби ти знала, скільки разів я бігав за чимось віддалено схожим на її запах, завертав у якісь провулочки, піднімався по сходах. Вона так і залишилася для мене в запахах. І навіть зараз, знаєш, Анджело, коли я нюхаю свої руки в цьому асептичному блоку, якщо лізу носом у самі долоні, мені здається, що я знаходжу її запах. Тому що вона вже в моїй крові. Її очі плавають у моїх венах, дві дірки, що сяють, немов очі каймана вночі.

Спершу було не так важко. Безумовно, усі бачили, що я страждаю, що схуднув і взагалі фізично виснажився. Але я потроху починав відходити. Став приділяти собі увагу, приймати вітаміни, більш регулярно харчуватися. А щодо душевних ран, то я вважав, що вони з часом загояться. Одного дня я дозволив собі нову розвагу. Так буває після переїзду, коли заносять у нову квартиру коробки з книгами, розставляють меблі, знову заповнюють шухляди, викидають на смітник те, що більше не знадобиться: прострочені медикаменти, пляшки із залишками лікерів, запечатані корками так, що не відкриєш, старий віник. Я записався в спортклуб. Я ходив туди вечорами, після роботи в лікарні, занурювався в це середовище без свіжого повітря, де було багато інших чоловіків, які зросталися зі знаряддями, що вимагали фізичних зусиль, і пітнів. Обливався потом на велотренажері, переконаний, що вправи допоможуть мені позбутися й останніх шлаків, що залишалися в душі. Я перемикав важіль швидкості, бо мусив більше навантажуватися, дертися на удаваний підйом. Я схиляв голову, заплющував очі й напружував м’язи. Повертаючись додому, я викидав мокрі речі зі спортивної сумки на підлогу, поряд із пральною машиною, і почував себе готовим, як ніколи, перебувати й надалі в середовищі цієї оманливої казки. Живіт моєї дружини продовжував рости, за вікнами, серед верхівок дерев, можна було побачити тремтливі вогники різдвяних гірлянд. Якось увечері мене накрила потужна хвиля. Це була хвиля чорної меланхолії, хвиля біди. Життя знов навалилося на мене своїм тягарем. Недостатньо тиснути на педалі велотренажера, щоб залишатися в безпеці. Біда не покидала мене, залишалася поруч, як той велосипед без коліс.

Одного вечора я їй зателефонував. У вітальні сиділи гості, ті самі, грали в настільну гру зі складними правилами, вона була якась вульгарна. Я тишком утік від них. Квапливо набрав її номер, але мусив зупинитися, бо не пам’ятав останніх цифр. Я дуже хвилювався й навіть закляк, дихаючи на слухавку, доки чітко не згадав весь номер.

– Алло?

Я не одразу відповів.

– Алло…

Її голос став тихішим, квапливим, а тон змінився. Протягом цього короткого очікування її, мабуть, охопила підозра, що це я.

– Алло. Ти що робиш?

Ми вже майже місяць не спілкувалися з нею.

– Іду прогулятися.

– З ким?

Я не мав ніякого права запитувати її про це й уже похитав головою, засуджуючи себе. Обличчя в мене перекосилося, але я говорив таким голосом, щоб вона подумала, ніби я сміюся.

– До тебе хтось посватався?

Вона відповіла, не змінюючи тон:

– Ідемо щось випити.

Ідемо? Ти і ще хто? Ах ти ж сучка, уже втішилася! Але тепер я більше не сміюся, голос у мене хрипкий, мені важко говорити, але я вдаю веселу поблажливість.

– Хех, тоді гарного вечора…

– Дякую.

І ось воно, прорвався мій смуток, який я сподівався, що вона почує, і мою тугу та втому.

– Італіє?

– Що?

Це її «що», Анджело, тепер пролунало зовсім по-іншому. Я хотів їй сказати, що з того часу, як ми не бачилися, я вже двічі робив собі електрокардіограму. Пішов у відділення кардіології й попросив колегу поставити мені ці присоски. «Я зараз багато роблю фізичних вправ», – пояснив я, виправдовуючись. Я хотів їй сказати, що кохаю її і що боюся померти далеко від неї.

– Бережи себе.

– Ти також.

Можливо, вона почала відбудовувати своє мікроскопічне існування, повернулася до цього бару, де ми з нею зустрілися, почала з нього. І до неї підійшов якийсь інший чоловік, щоб запитати про щось. Вона звикла обмінюватися кількома фразами, одним поглядом, у якому міститься весь її образ, а чи будь-який образ. Так, вона вже, напевно, обіймається з іншим чоловіком, який спокійно вклав її в ліжко. Якийсь дурень, котрий її зовсім не знає, не уявляє навіть собі, яке вона золото, і нічого не чув про її страждання. Вона дозволяє себе трахати, щоб створити ілюзію, що ще існує, плаче, відвертаючи від нього обличчя, щоб він цього не побачив. Я її такою бачив.

У ті дні ми з’ясували, якої ти статі. Ти підігнула ніжки. Манліо легенько ляснув по животу, притулив зонд й, повернувшись до Ельзи, сказав:

– Це – дівчинка.

Твоя мама повернулася до мене й повторила:

– Це – дівчинка…

Їдучи додому в машині, Ельза мовчала із застиглою усмішкою на устах. Я знав, що вона хотіла дівчинку. Поки машина летіла по автостраді, вона поринула в мрії про життя, що вас очікувало, Анджело, про ту низку маленьких, але гучних подій, що супроводжують зростання дитини, її долю. На ній було пальто молочного кольору. Поряд із такою величною лелекою, я