Не йди - Маргарет Мадзантіні

ними моє обличчя. Думка про те, що йдучи я кидав таке знедолене й слухняне створіння, переповнювала мене жахом. З іншого боку, залишалася Ельза зі своїм животиком, що весь час ріс. Телефон дзвонив у непідходящі моменти. Ельза брала слухавку, але ніхто їй нічого не говорив. Я знав, що це дзвонила Італія. Я сподівався, що вона хоч щось скаже, не важливо що. Образить чи нагримає. Твоя мама клала слухавку й спокійно поверталася на місце, поклавши руку на животик. Телефон розривався знов.

– Я візьму.

Але мені вона теж нічого не говорила. Говорив я.

– Це ти? Тобі щось привезти?

Я повертався, сідав біля Ельзи й клав свою руку на її в солодкому очікуванні твого народження. Я б міг вічно так жити. Можливо, я божеволів. Можливо, безумство це і є така невиправдана пунктуальність, така нескінченна благодать.

Якось, одного вечора, коли я заїхав, від неї тхнуло спиртним. Вона навіть не почистила зуби, щоб приховати цей запах. Волосся в неї було розкуйовджене, на ній був лише халатик, а втім, здавалося, що вона, нарешті, стала сама собою. З її очей, оточених чорними колами, злетіла ця матова заволока. Вона попросила мене покохатися з нею. Вона попросила мене про це якось ні з того, ні з сього, з глибини своїх нещасних очей.

– Ти мене…

І вона стукнула долонею по кулаку. Вульгарний жест.

На мені був смокінг, я приїхав до неї після якогось прийому. Я навіть розгубився. Послабив на шиї метелик. У роті була мішанина різних присмаків, дуже хотілося пити. Вона притулилася до стіни, на якій висів постер з мавпою.

– Як колись, – сказала вона.

Вона розіпнула халат. Трусів на ній не було, а от майку я впізнав одразу ж. Я впізнав і ту квітку зі стразів, що косо висіла після того, як я її хапнув своєю хтивою рукою літнього вечора. Він тепер здавався таким далеким, похмуро блимаючи в мене перед очима.

– Рятуйте… – прошамкала Італія. – Рятуйте, – повторила вона, уже звертаючись до себе, і засміялася. Немов безнадійно розбещена дівчина. Потім її голос повернувся до реальності: – Убий мене, прошу тебе, убий мене!

Я подивився згори на це розкуйовджене волосся. Узяв халат за краї й запнув його.

– Ти замерзнеш.

Пішов на кухню щось випити, присмоктався до крана й став пити просто звідти, вода здавалася холодною, немов розталий лід. Коли я повернувся, вона сиділа, засунувши голову в камін і обхопивши її руками, немов хотіла, щоб вона не рухалася. Алкоголь починав діяти.

– Вимкни світло, – попросила вона, – бо в мене голова паморочиться.

– Що ти пила?

– Соляну кислоту. – Вона знову засміялася, але не блювала. Говорила, не відпускаючи рук від голови: – Ти пам’ятаєш того продавця на базарі, що подарував мені сукню? Це був мій тато. Я жила з ним. Трахалася з власним татом.

– Ти заявила на нього в поліцію?

– А нащо? Він не був якимось чудовиськом, був звичайним бідолахою, який не міг відрізнити каміння від оливок.

Вона захитала головою і стримала відрижку, від якої в неї вже роздулися щоки. Хміль вийшов, немов ураган, він прочистив їй голову. Вона протверезіла.

– Так воно буде краще, коханий, я б ніколи не змогла стати нормальною матір’ю.

Мені захотілося витягнути її з цього каміна, з цієї чорної діри. Але вона була далеко від мене, у тому місці, де мене не було.

Лише зараз вона розповіла мені цю таємницю свого життя, зараз, коли ми вже розстаємося. Вона знає, що більше нікого не знайде, аби розповісти про це. Випила для сміливості. Хоче допомогти мені піти звідси. Я підходжу до неї, гладжу її чоло, але між нами вже утворилася прірва, прірва обачливості. І певна частина мене вже в безпеці, далеко від її зіпсованого кохання. Чи я її кохав? Чи це було кохання, про яке я благав долю й зараз благаю? Знову я піду вештатися світом, і що з того, що моє серце тремтітиме від ностальгії, немов зуб в онімілій щелепі. У кожної людини є своє забуте минуле, що танцює в неї за плечима. Зараз, коли я на неї дивлюся, я вже знаю, чого вона мене вчить. Вона вчить мене, що за гріхи треба платити, можливо, це не стосується всіх, але нас з нею напевне. Бо ми вишкребли не тільки цю дитину, але самих себе.

Я не курю, тож після мене не залишилося навіть недокурка зі слідом моїх губ. Не залишилося нічого очевидного, що свідчило б про мою присутність у цьому будинку. Нічого не залишилося й у самій Італії. Якось вона підрізала мені нігті на ногах, але не викинула їх, поскладала в оксамитовий мішечок, де зазвичай зберігають коштовності. Ці нігті були тим, що я їй залишав.

Я вже добре знаю запах твого волосся, Анджело, і всі інші запахи, які ти рік за роком приносила з вулиці додому. Певний час ти принюхувалася до своїх спітнілих долонь, до фломастерів, до своїх пластикових ляльок. Принюхувалася до запахів школи з її глухими коридорами, до трави в парку, до смогу. А тепер суботніми вечорами до запахів кав’ярень, які ти відвідуєш, до музики, яку ти слухаєш. До запахів того, що залишилося в тебе в серці. А я вдихав запах твого гарного настрою і хмаринок, що іноді затягували небо над тобою, бо радість має свій запах, а журба свій. Італія навчила мене замовкати і