Не йди - Маргарет Мадзантіні
– Це – хлопчик, я в цьому впевнена.
Вона сказала це без пафосу, тому що це було те, що вона відчувала, було правдою. Тепер я це знав. Зараз, коли мені здавалося, що я зможу потрапити в запасне життя, де вишикувалися події, які ще не відбулися, ця думка прийшла до мене, не завдаючи мені болю. Легше було б зробити це відкрито. Щодня відступати на крок і нарешті залишити вас самих. Дочки залишаються з матерями, спостерігають, як ті наносять собі макіяж, узувають свої черевики. А я, не привертаючи до себе уваги, міг би ретируватися, залишаючись фігурою заднього плану, у плюшевому вбранні, як слуга-індус.
Дні минали один за одним із майже незмінним набором подій, що відрізнялися між собою ледь помітно, так само ледь помітно змінювалося моє обличчя. Такий закон часу, Анджело, він працює поступово й системно. Ми зношуємося від невидимого, проте невблаганного руху. Нитка часу то провисає, то знову натягується на ткацькому верстаті з наших кісток, і одного дня без жодного попередження ти бачиш, що на тобі вже обличчя твого батька. Тут справа не тільки в крові. Можливо, твоя душа пробудила імпульси таємного бажання, про яке ти знаєш, що воно в тебе є, навіть якщо воно тобі неприємне. Ця зміна стає помітною в середині життя, решта років може принести лише щось фатальне. Обличчя людини в сорок років – це вже обличчя старості. З ним ти ляжеш у труну.
Хоч я все життя думав, що схожий на матір, та одного грудневого ранку став схожим на тата. Я побачив це в дзеркальці автомобіля, стоячи в заторі. Страждання зробили моє тіло схожим на цього чоловіка, котрого я продовжував ненавидіти без будь-якої певної причини на це. Просто звик його ненавидіти з тієї миті, як я про нього дізнався. Я зняв окуляри й наблизився до дзеркальця. Очі похмуро крутилися у фіолетових колах, ніс без окулярів (слід від них залишався на переніссі) став більш громіздким. Кінчик носа спустився ближче до стислих уст, що нагадували берег, який потроху зникає в морі. Усе було, як у нього, або майже все. Не вистачало лише того блазнівського вигляду, що в’ївся в його сумні риси, робив його неповторним і не полишив навіть після смерті. Одерев’яніле обличчя без будь-яких намірів зберігало деспотичний характер свого померлого власника. Я був його гидкою заблукалою копією, сумним синьйором з обличчям хижака.
На Різдво я не залишився в тестя й тещі грати в лото, куди після певної години приходили все нові й нові гості з ситими й заспаними обличчями. Віддав картки, розкладені переді мною, своєму сусідові й вийшов подихати свіжим повітрям. Вулиці після всіх цих днів сум’яття спорожніли, а вітрини магазинів закривали ролети. Погода зіпсувалася, було дуже холодно, сонце ховалося за хмарами. Я зайшов до місцевої церкви. Там майже нікого не було в такий час між месами, але ще відчувався ореол вірян, які заповнювали її під час ранкової служби. Я пішов до бокового вівтаря, де під склепінням стояв вертеп і кілька гіпсових фігур майже людського зросту. Богородиця у своїй накидці з довгими нерухомими складками схилила очі до ясел з соломою, у яких лежало Дитя. Приголомшений, я став навколішки перед купкою людських фігур із застиглими обличчями. Я заглибився в патетичну розмову з самим собою, немовби хтось невидимий бачив і судив мене. Звичайно, нічого не відбулося, Бог не стане турбуватися через одну смішну людину. Невдовзі я вже думав про щось інше.
Жодний промінь божественного світла на ковзне по гіпсовому чолу Дитяти, що лежало переді мною в золотавій тіні церкви. Німб над ним тримав чорний залізний прут. Мабуть, його хтось приставив пізніше, адже на гіпсовій потилиці Дитяти залишався жовтий слід від клею, на якому колись тримався цей символ святості. Можливо, Анджело, я помічаю надто багато дрібниць, щоб увірувати, вони оточують мене своєю дріб’язковістю. Це брудні земні речі, яких небо ніколи не прийме. Цю нещасну фігурку дістають і повертають у дерев’яну коробку з соломою, що зберігається в ризниці. Там і зимує це синьооке Дитя, там же його зустрічають весна й літо, у темряві цієї дерев’яної коробки, куди проникає пил і сирість. І поруч фігура його матері, упакована трохи далі, теж із соломою на обличчі. І це гіпсова фігура, яку дістають раз на рік для таких же тріпотливих й нещирих сердець, як моє.
Я розглядав сцену народження Христа розчаровано, як турист, що заходить у сандаліях і шортах, щоб сховатися від спеки, і з цікавістю дивиться на це пропахле ладаном місце молитви під докірливим поглядом старої лицемірки із зігнутою спиною, яка сидить на першій лаві, найближчій до вівтаря. А тут і насправді за колоною стоїть навколішках якась жінка. У церкві завжди можна побачити жінку, що стоїть навколішках. Я бачу підошви її черевиків, і мені здається, що це моя мати. Вона була віруючою, а батько все життя забороняв їй ходити до церкви. Щоб не дратувати чоловіка, вона звикла молитися в тиші. Мама вдавала, що читає, дивилася в якусь книжку, але при цьому забувала перегортати сторінки. Лише наприкінці їхнього спільного життя, коли батько був відсутнім усе частіше, вона знов насмілилася туди ходити. У години, коли не було меси, мама заходила в сучасну церкву того кварталу, до якого ставилася з презирством. Вона падала навколішки за окремою лавкою біля кропильниці та дверей, звідки долинав шум, майже не вважаючи себе гідною цього святого місця. Підошви черевиків цієї жінки були такими ж, як і в моєї мами. Підошви людини, що стала на коліна, відірвалася від землі й молиться. Італія теж була віруючою. У її спальні на стіні висіло одне розп’яття серед дерев’яних чоток з великими кульками, а ще маленьке срібне розп’яття на шиї, яке
