Не йди - Маргарет Мадзантіні

моє життя, що було в мене за плечима. Я був твоїм татом, чоловіком із товстими тремтливими руками, із власним запахом, що в’ївся в пори моєї шкіри, чоловіком, чий вік уже налічував сорок років. А ти так і лежала, не рухаючись, як я тебе поклав, немов перевернена черепаха. Ти дивилася на мене своїми водявими очима насиченого сірого кольору. І, можливо, ти себе запитувала, для чого була та тіснота, у якій тебе залишили. Ти не плакала, лежала, як чемна дівчинка, виглядаючи з цього надто великого для тебе одягу. Ти була схожа на одягнене мишеня. Ти була манюсінька, незрозуміла, але в тебе вже було щось таке, за чим тебе можна було впізнати. Ти, Анджело, успадкувала майже всі риси моєї зовнішності. Ти знехтувала красою твоєї мами, щоб успадкувати моє малопривабливе тіло, яке, ставши твоїм, дивним чином здобуло вишукану красу. Ні, твоя краса не така агресивна, якою вона є в наші дні. Твоє обличчя нетипове, у ньому нескінченна м’якість, широта душі й мовчазність. Воно не засмучене. Я завжди вважав тебе особливою. Я присів навпочіпки біля тебе, підігнувши під себе ноги, немов ембріон. Ти прожила ще лише кілька хвилинок, і, дивлячись на тебе, я не міг сфокусувати свій погляд, переді мною все було розмите, так само, як і перед тобою. Я запитував себе, чи принесла ти з того безвинного світу, звідки ти прийшла, трохи благодаті й для мене. Уже світало, це був твій перший світанок.

Я залишив тебе лежати саму в цьому великому ліжку й підійшов до вікна. За балконом, унизу, уже потроху можна було розгледіти сад. Повітря було немов молоко від туману, сонце ще не зійшло. Я став думати про цей похмурий і туманний день, що починався й серед багатоповерхівок і майстерень, поміж яких стояв будиночок Італії. Що вона могла зараз робити на світанку? Можливо, зняла якусь ганчірку, що висіла на шворці, протягнутій до вікна її кухні, та так і стоїть, підперши рукою підборіддя й дивлячись на небо, розрізане шляхопроводом. Став думати про мою маму, вона б дуже зраділа, дізнавшись, що в неї тепер є онучка. Вона б возила її з собою в ті велетенські готелі з півпансіоном на літо. Бабуся й онучка. На обід хлібець, засипаний піском, який вони б їли в ліжку. На вечерю пляшка мінеральної води, заткнута гумовим корком і вчорашньою серветкою. Але, безумовно, я не міг постукати їй у труну. Ти народилася з вагою два кілограми сімсот грамів з такими ж, як і в мене, видовженими й сумними очима.

Цей день був насичений подіями. Палату заповнювали відвідувачі й квіти. Ельзині батьки курсували між доньчиним ліжком й усім відділенням для новонароджених до самого вечора. Приїздили далекі родичі й близькі друзі. Бабуся Нора балакала безупинно, розважала відвідувачів, розповідала, на кого ти схожа. У перервах між відвідуваннями вона розставляла речі в палаті: фруктове желе на тумбочку, квіти у вази. Її настирливе клопотання, як завжди, діяло Ельзі на нерви, вона лежала в ліжку в стані повного шоку, схрестивши руки на ще роздутому животі, з рожевим гумовим браслетом на зап’ястку. Коли наші погляди зустрічалися, вона вигинала брови, благаючи мене таким чином звільнити її від присутності матері. Тоді я брав Нору під руку й водив її до бару, що був у цій лікарні. Тебе вже принесли годувати до Ельзи. Я нахилився до неї, допомагаючи правильно покласти тебе. Здавалося, що ти знала вже все, що треба, набагато краще за нас. Стискала сосок, смоктала молоко, а потім засинала. Я так і не відводив від вас очей, сидячи на стільці поруч. З тих найперших хвилин я відчув, що між вами існує справжній зв’язок. Уже ввечері я був засмиканий і стомлений. Пересунув стілець до вікна. Туман так анітрохи й не розсіявся, поєднуючись тепер із сутінками. У саду посеред клумб уже горіли ліхтарі з білим ореолом у туманному повітрі. Обережно проїхала машина, вона прошмигнула перед моїми очима, перед самим моїм носом і зникла за живоплотом. Хай там як, але ніхто з нас не виживе, закінчиться цей цирк, це ледь помітне пересування речей, ці машини в темряві, ліхтарі в тумані, очі, що віддзеркалюються в шибках. Я людина журлива, таким і залишуся, людина, що дивиться з підозрою на віддзеркалення своїх очей у шибках, людина, що навряд чи себе полюбить, людина, яка продовжує жити, попри нелюбов до себе. А що я зможу тобі дати, доню? Ти повернулася до свого ліжечка на коліщатах у відділенні для новонароджених, бо твоїй мамі потрібно відпочити. Вона залишила тацю з вечерею на краю свого ліжка й тепер дивиться телевізор сонними очима, майже повністю приглушивши звук. Чого я тебе можу навчити, я, людина, яка не вірить у радість, яка карає красу, яка кохає жіночку з худорлявими сідницями, яка розрізає людські тіла без жодної емоції при цьому, яка потайки відливає собі на ноги й плаче? Можливо, одного дня я розповім тобі про себе, можливо, одного дня ти пеститимеш мене й тобі здаватиметься дивним, що в тебе під рукою буду я.

Рафаелла в яскраво-зеленому жакеті проходить крізь сад. Вона вже була тут після полудня, зробила багато світлин. Плюхнулася на ліжко поряд з Ельзою, щоб зробити світлину за допомогою автознімача, так, що ліжко аж вигнулося під її масивною фігурою, яка зненацька опинилася на ньому. Тоді вона сказала, що прийде пізніше, після роботи, і ось вона біжить, аж підскакує між клумб із пакетом у руці: у ньому маленькі тістечка, щоб її найкраща подруга могла поласувати ними в такий приємний вечір. Двері відчиняються, і ось вона вже тут зі своєю неповторною усмішкою на обличчі. Ельза підводиться, і вони цілуються знову.

– А де Анджела?

– У своєму гніздечку.

– А, ну тоді можна покурити.

Рафаелла зі звичною коричневою сигаретою в роті знімає папір з їжі й викладає страву прямо на Ельзин живіт. Я вирішив скористатися цією можливістю, щоб вийти подихати свіжим повітрям, бо в палаті надто задушливо. Мене огорнув нічний туман. Я зайшов у лікарняну їдальню самообслуговування, де такі ж чоловіки, як і я, котрі щойно стали батьками. Бідолахи, стоять собі