Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд

Джефф Дейвіс. Недовго тривав цей заколот янкі, га?

Джозі раптом повірила в почуте, і її світ зруйнувався. Хлопці в Блакитному, Союз Штатів Навіки-віків… Мої Очі Побачили Хвалу Пришестя Господнього. Її очі налилися гарячими сльозами.

— Ви не маєте права взяти мого брата в полон. Насправді він не офіцер, а лікар. Був поранений біля Колд-Гарбора…

— Лікар, он як! То він і на зубах розуміється, га? — поспитав Тіб, спішуючись біля ґанку.

— Так, це його спеціальність.

— Отже, ви зубний лікар? — ще раз спитав Тіб. — Саме його ми й шукали по всьому Мериленді, моєму Мериленді. Якщо зволите зайти сюди, то, напевно, зможете вирвати зуб одному з достеменних Бонапартів, двоюрідному братові імператора Наполеона Третього. Я не жартую. Це офіцер, приписаний до штабу генерала Ерлі. Цілу годину горлає тут, а медики з санітарами розійшлися хто куди.

На ґанок вийшов штабний офіцер і наставив нервове вухо на торохтіння далеких рушничних пострілів. Тоді скосив очі на бричку.

— Лейтенанте, ми знайшли зубного лікаря, — озвався Тіб. — Провидіння послало його в наше розташування, і якщо Наполеон досі…

— Сили небесні! — вигукнув офіцер. — Приведіть його. Ми не знали, чи відвезти хворого кудись, чи залишити тут.

Неждано розпочалася швидкоплинна жива картинка Конфедерації, поставлена для Джозі на оповитій виноградом веранді. Ось раптовий вихід павукоподібного чоловіка в поношеному рединготі з потьмянілими зірками, а тоді — двох молодших, що на ходу впихають папери в полотняну торбу. А далі — цілий набрід офіцерів: той спирається на милицю, той роздягнений до спідньої сорочки, із золотою генеральською зіркою, пришпиленою до бандажу на плечі. Загалом панувала атмосфера нервозних веселощів, однак дівчина бачила розчарування, віддзеркалене у втомлених очах вояків. Зауваживши Джозі, всі вони робили ті самі рухи. Дюжина правиць здійнялася до дюжини капелюхів, віддано дюжину легких уклонів.

На те Джозі церемонно вклонялася, даремно стараючись прибрати гордовитого й святенницько-докірливого виразу на обличчі. Враз штабні офіцери злетіли на сідла. Генерал Ерлі[192] глянув на місто, що не зумів завоювати, яке з примхи заснував на болоті інший вірджинець вісімдесят років тому.

— Жодної зміни наказів, — сказав Ерлі ад’ютантові. — Передайте майорові Мосбі, що я хочу, аби кожні півгодини до Гарперз-Феррі курсували зв’язківці.

— Так, сер.

Ад’ютант тихо сказав щось генералові, й той проти сонця примружився на доктора Пілґріма в бричці.

— Я так розумію, що ви лікар, — сказав генерал. — У нас тут князь Наполеон… як спостерігач. Вирвіть йому зуба, зробіть усе, що треба. Ці два солдати залишаться з вами. Допоможіть хворому, й коли закінчите лікування, вони відпустять вас без зобов’язання не брати участі у воєнних діях.

Пролунав тупіт копит. Дорогою скакали вершники. За якусь хвилину останні частини армії Північної Вірджинії, повертаючись із вилазки, зникли в далині.

— Маємо зубного лікаря для князя Наполеона, — сказав Тіб французькому ад’ютантові, який вийшов із фермерської домівки.

— Чудова новина, — відповів той, провадячи до вітальні. — Бо ж князеві страшенно болить.

— Цей лікар — янкі, — вів далі Тіб. — Одному з нас доведеться тут наглядати, поки він оперуватиме.

У куті кімнати огрядний хворий, груба мініатюра свого дядька — збурювача світу, відірвав долоню від рота й, стогнучи, випростався в кріслі.

— Оперуватиме! — крикнув він. — Господи! Він буде оперувати?

Пілґрім підозріло глянув на Тіба.

— Моя сестра… де вона?

— Я помістив її в салоні, докторе. Воше, залишишся тут.

— Мені знадобиться гаряча вода, — сказав Пілґрім, — і моя валізочка з інструментами. Вона в бричці.

Князь Наполеон знову застогнав.

— Ви відріжете мені голову від шиї? Ah, cette vie barbare!

Тіб ввічливо заспокоював його.

— Цей лікар — мастак у зубній справі, князю Наполеоне.

— Я навчений хірург, — сухо мовив доктор Пілґрім. — А тепер, сер, зніміть, будь ласка, цього капелюха.

Князь зняв біле кордовське сомбреро, що вивершувало різномастий набір із сірого фрака, французьких бриджів і драгунських черевиків.

— Чи можемо ми довіряти цьому медикові, якщо він янкі? Як я можу знати, що він не заріже мене? Чи знає він, що я громадянин Франції?

— Князю, на випадок, якщо він зробить вам не те, що треба, маємо кілька яблунь і багато шнурків.

Тіб увійшов до салону, де на краю софи, напханої кінським волосом, сиділа міс Джозі.

— Що ви зробите з моїм братом?

З жалем дивлячись на обличчя юної, вродливої й згорьованої дівчини, Тіб відповів:

— Мене більше непокоїть те, що він вдіє з князем.

З бібліотеки долинуло страдницьке виття.

— Чуєте? — спитав Тіб. — Тільки про князя й треба турбуватися.

— Хочете посадити нас у в’язницю Ліббі?

— Зовсім ні, мадам. Ви залишатиметесь тут, поки ваш брат не впорається з князем. А тоді, як тільки відійдуть наші кавалерійські пікети, ви зможете подорожувати далі.

Джозі заспокоїлася.

— Я гадала, що всі бої ведуться у Вірджинії.

— Так воно і є. Саме туди ми наступаємо… Вже втретє я поїхав із військом углиб Мериленду і втретє відступаю.

Джозі вперше подивилася на нього з людською зацікавленістю.

— Чому мій брат спитав вас, чи ви не горила?

— Мабуть, тому, що від учора я не голився, — засміявся Тіб. — Ішлося не про горилу, а про ґерилу — партизана. Своїх вояків, відряджених із частини, янкі називають розвідниками, а нас, так само відряджених, прозивають шпигунами й вішають.

— Будь-який солдат не в уніформі — це шпигун, хіба ні?

— Я в уніформі, подивіться на мою пряжку. Хочете вірте, хочете ні, міс Пілґрім, а я був чепурний солдат, коли поїхав із Лінчберга чотири роки тому.

Тіб описав, як він убрався того дня. Джозі слухала й думала, що подібні до нього перші молоді добровольці сідали на поїзд у Чиллікоте, у штаті Огайо.

— …з узятою з материної скрині широкою червоною стрічкою, щоб була замість пояса. Одна з дівчат стала перед нашим загоном і прочитала вірша, якого я написав.

— Прочитайте цього вірша! — вигукнула Джозі. — Мені було б дуже приємно його почути.

Тіб задумався.

— Мабуть, я вже його й забув. Усе, що пам’ятаю, це «Лінчбергу, твої гвардійці прощаються з твоїми пагорбами».

— Мені це сподобалося. — Забувши про мету, якій служили лінчберзькі гвардійці, Джозі додала: — Я б таки хотіла, щоб ви пригадали решту слів.

Коридором донеслися зойки й розмаїті французькі лайки. У дверях з’явилося обличчя занепокоєного ад’ютанта.

— Він вирвав не тільки зуба, але й шлунок… Довів князя до смерті!

Понад його плечем висунулося ще одне обличчя.

— Послухай-но, Тібе… Янк вирвав зуба.

— Вирвав? — неуважно перепитав Тіб.

Коли Вош відійшов, він обернувся до Джозі.

— А мені справді хотілося б написати кілька рядків, щоб висловити моє захоплення вами.

— Ось так раптово, — безтурботно відповіла дівчина.

Вона