Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд

— Як і я, — кивнув Тіб. — Я громадянин порожнечі, частка втраченої справи — поламана та побита.

Двері відчинилися, до приймальні увійшла Джозі Пілґрім і швидко підійшла до жінки.

— Ваша величносте, коні доктора Еванза будуть тут за п’ять хвилин.

— Не маю нічого проти, щоб почекати, — відповіла імператриця[185]. — Я розмовляла з цим молодим американцем.

Здивовано глянувши на Тіба, Джозі вклонилася й звернулася до імператриці:

— Чи не бажаєте зайти до моєї кімнати?

— Волію не рухатися. Я сиджу на своїй скриньці з коштовностями.

Півгодини тому Тіб бачив юрбу, що проходила повз Тюїльрі, й задумався про імператрицю та її двір, цікавий знати, чи зроблять нову Марію-Антуанетту[186] із цієї милої іспанки з химерною долею. Тепер він дивився на зів’ялу леді в чорному капелюшку й не сумнівався в тому, що це імператриця.

— Чи можу я чимось прислужитися? — спитав він.

— Ні, дякую, — поквапилася з відповіддю Джозі. — Мій брат і доктор Еванз подбають про все.

— Але ж він може прислужитися. З трьома американцями я почуватимуся ще безпечніше, ніж із двома. Якщо він поїде з нами, то я оціню це як велику послугу.

— У мене є кінь, — докинув Тіб.

— Тим краще, — розсудила імператриця. — Будете нашим кортежем.

…За десять хвилин біля конюшні зібрався невеликий гурт. З вулиць було чути гомін натовпу, уривки пісень Беранже, прокльони на адресу імператора, імператриці та двору, невпинне човгання ніг по бруківці, що рухалися до вогню й катастрофи. Доктор Еванз, напружений і сповнений рішучості, стояв між імператрицею та червоною загравою смолоскипів на вулицях — як міг, затуляв її собою від небезпеки та ненависті.

— Отже, їдете з нами, — сказав він Тібові. — Пам’ятайте, ми умовилися вдавати, що веземо божевільну жінку до Трувілля[187].

— Я божевільна! — вигукнула імператриця. — Уже вважаю, що так воно і є. Нехай цей юний вірджинець їде в кареті з нами, тоді ми зможемо побалакати про те, як воно — бути вигнанцями. А добрий доктор Пілґрім буде радий сісти на його коня й у цей вечір відігравати роль форейтора. Хіба не так, докторе Пілґрім?

Пілґрім кинув лютим оком на Тіба.

— Так, ваша величносте.

— То ми готові? — спитав Еванз.

Кортеж поїхав глухими вуличками, що вели до рогатки Порт-Мейо[188]. Подорожніх кілька разів окрикнули, але не було жодної спроби зупинити карету. На неї в передмісті байдуже дивилися крейдяні білі вікна понад заснулими дорогами. Десь опівночі, коли остання з французьких суверенів виїжджала з Іль-де-Франсу[189], очі Джозі сонно зімкнулись, і Тіб міг нарешті спостерігати її так, як завжди хотів.

У трувілльському трактирі «Інн де маріньєр» втікачі нарадилися про те, як діяти далі. У гавані на якорі стояла яхта. Як з’ясувалося, вона ходить під британським прапором і належить серові Джону Берґойну[190]. Імператрицю вмовили прилягти під доглядом доктора Еванза, а Тіб і доктор Пілґрім подалися до узбережжя, щоб обережно розвідати про човен, яким можна було б скористатися. У них не було причин запідозрити, що хтось простежив їхній від’їзд із Парижа. Їх непокоїв тільки допитливий погляд, який кинув на імператрицю кельнер цього трактиру. Та коли вдалося роздобути човна, з’явилася засапана Джозі, й обох чоловіків на мить охопило побоювання.

— У чому річ?

— Доктор Еванз хоче, щоб ви повернулися до трактиру й поговорили з цим кельнером. Той никає в передпокої біля кімнати імператриці, а коли я заговорила з ним, то він тільки засміявся і вдав, що не розуміє моєї французької.

— Я повернуся, — відповів Тіб.

— Ні, краще піти мені, — заперечив Пілґрім. — Я тільки один раз у житті веслував, і мені не хочеться ризикувати вдруге.

Він швидко рушив. Не побачивши поруч себе сестри, обернувся й помітив, що вона сідає з Тібом у човен.

— Усе в порядку! — гукнула Джозі. — Я не раз веслувала, а двоє в човні — це краще, ніж один!

Пілґрім попрямував до трактиру.

Розкішний ранок й осяяна сонцем гавань спонукали Джозі забути про невеселі події попередньої ночі та тривожне завдання, яке стояло перед ними всіма. Удвох із Тібом вони перепливли темну спокійну воду гавані й опинилися на хвилях та проти вітру з боку моря. Маленький човник просувався повільніше. Зауваживши, що безпалі руки Тіба доволі незграбні, як на завеликі ручки весел і на неспокійне море, дівчина запропонувала:

— Візьму-но я ці весла й прикладуся, щоб скоріше добратися.

— Ні, — вперся Тіб, — краще не беріться до цього.

Але Джозі вже сиділа на банці біля корми й вставляла весла в кочети.

— Згода, — сказав він. — Маєте задати темп.

А за мить вона опинилася в Тібових обіймах, тоді як одне весло відпливало в море.

— Ой як шкода, — мовила Джозі, задихаючись. — Я ж справді вмію веслувати.

— Зі мною все гаразд, — відповів він.

— Я хочу спробувати ще раз, — наполягала Джозі. — Ваші руки… вони такі…

Вона прикусила язика.

— Мої руки в порядку, — запевнив Тіб. — Гадаю, що ними зможу подбати про нас обох.

— Знаю, що зможете, — вихопилося в Джозі. Вона покірно сиділа на кормі, поки човник приплив до чудової яхти, а з неї, з-поза полірованих перил, озвався достойний та грізний британський моряк.

— Хто це бажає побачитися з сером Джоном Берґойном?

— Він не знає мене, — відказав Тіб.

— Мені шкода, сер, але сер Джон саме споживає вуджені оселедці. Його не можна турбувати аж до пізнішої пори.

— Це не перешкода, — втрутилася Джозі. — Я його небога.

Моряк підозріло зиркнув на неї. Тут на палубі з’явився сер Джон Берґойн.

— Ця леді стверджує, що вона ваша небога, сер, — сказав моряк.

Старий капітан підійшов до перил.

— Так сталося, що я не маю небоги, — зауважив він.

— Тут, у Трувіллі, є імператриця Євгенія, — швидко сказала йому по-французьки Джозі. — Вона прагне дістатися до Англії.

За кілька хвилин Джозі й Тіб переконали сера Джона, що це правда, і він облишив копчені оселедці та гарячі грінки, щоб трохи прохололи. Утрьох вони обговорили план дій. А коли вирішили, що імператриці найкраще зійти на борт лише тоді, коли звечоріє, капітан кивнув боцманові:

— Свистати всіх наверх.

Після свистка дві дюжини матросів сформували з себе статуї, що обрамляли три сторони квадрата, і після хрипкого вигуку «всі в наявності, сер!» на палубі не було чутно ні звуку.

— Я б не хотів, щоб сьогодні хтось із вас, хлоп’ята, зійшов на берег. Цього вечора в нас на борту буде імператриця французького