Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд

IV

Навіть у Франції Джозі іноді ввижалися чорні рукавички, що вигулькували з-за рогу. Ернест ходив на роботу та допомагав великому докторові Еванзу налагоджувати китайські усмішки членам королівської родини, й поки князь Наполеон іще не попав у неласку, брат і сестра почувалися міцно вкоріненими членами американської колонії.

Повертаючись до Франції після поїздки до Штатів у 1869-му, Джозі всі дні, аж до останнього, пролежала на постелі, зморена важкою подорожжю. Уже в Гаврській гавані вона, прямуючи на палубу, запаморочилася від раптової нерухомості, як від хитавиці, й не зогледілася, що якийсь чоловік допоміг їй встояти на ногах і підтримував під лікоть, поки корабель плавно ковзав тихими мілинами. За якусь мить, коли вони впізнали одне одного, Джозі не могла придумати чогось такого холодного й сухого, що годилося б йому сказати. Вони говорили про лихо, що переслідувало французькі війська на кордоні, й прагли дізнатися новини, побувши три тижні на морі відірваними від світу.

Знайшовши разом із Тібом купе першого класу в поїзді до Парижа, Джозі запитала:

— Ви подорожуєте?

— Я військовий кореспондент, — відповів він. — Їду на фронт як представник газет «Ричмонд таймс-диспетч[181]», «Данвілл ньюс» і «Лінчберг кур’єр».

— Коли будете в Парижі… — Джозі прикусила язика. Мало не запропонувала йому завітати, а закінчила іншими словами: — …побачите, що консул завжди радий допомогти.

Уже кілька хвилин Тіб мав на оці чотирьох чоловіків, що тинялися проти відчинених дверей купе, однак не приготувався до розвитку подій. Щойно пролунав свисток, сигнал від’їзду, — всі четверо ввійшли в купе, і зразу ж двоє з них повели його до сусіднього вагона «на невеличкий допит, месьє». Було чути, як за плечима протестує Джозі, однаково здивована й обурена.

— У чому річ? — спитав Тіб.

— Ви їдете до Ельзасу?

— А яке вам до цього діло?

— Це він, цілком певно, — сказав чоловік, зв’язуючи ззаду Тібові руки. — Вони знайдуть потрібне в жіночому капелюшку.

У купе Джозі мала свій клопіт.

— У моєму капелюшку нічого нема. Я купила його в Америці.

— Шкода, але на ньому французький ярлик, — сказав один із напасників.

— Природна річ. Це ж французький капелюшок.

— І, природно, ви не мадам Шермер, — зіронізував агент, — а ваш приятель не синьйор Маріо Вілліціо, що служить прусському уряду[182].

У сцену втрутився чоловік в уніформі.

— Ви ідіоти, — сказав він. — Шпигунів упіймали в передньому вагоні, п’ятому звідси.

— Але ж оці двоє саме ті люди. Можна розпізнати по обличчях.

— Негайно обстежмо капелюшок. Поїзд розділяється. Ці останні чотири вагони мають тут стояти, поки не надійде британське поштове судно.

За три хвилини вони повернули Джозі суміш пір’я, розеток і стрічок у тулії того, що колись було паризьким капелюшком.

— Просимо пробачення, мадам. Ви хотіли б приєднатися до вашого супутника?

— Так, — сказала Джозі. — Втім, воно на одне вийде. Я просто хотіла б потрапити в ці перші вагони.

— Тоді вам треба поквапитися, мадам.

Спереду бухнув локомотив і брязнули міжвагонні муфти. Саме в цю мить, коли Джозі дійшла до тамбура, передня частина потяга відділилася.

— На жаль, мадам, ваш чоловік опинився спереду.

— Він мені не чоловік, — відповіла Джозі.

— Ваш приятель, — виправив себе той в уніформі. — Зрештою, цей вагон уже повертається до нашого.

Але передній вагон зволікав. Тим часом Тіб показав свої акредитаційні документи й, звільнившись, поспішив повернутися до Джозі. Вони стояли на двох вагонних майданчиках, попереду французів, які жалкували, що розлучили — з усього видно — закоханих. Перш ніж вдалося щось вдіяти, передній вагон надумався й рушив — геть звідси.

— З вами все гаразд?! — гукнув їй Тіб.

— Зі мною — так! З капелюшком — ні! Понівечили його!

З пихканням віддалялася передня частина. Джозі стояла на майданчику з капітаном французької поліції.

— Гарна тут місцина, — сказав він, щоб утішити.

— Так, — лаконічно згодилася вона.

— Закоханому все видається гарнішим, — галантно вів далі капітан. — Не хвилюйтеся, в Парижі ви зможете зустрітися з вашим приятелем.

— Дали б ви нарешті мені спокій, — відрубала Джозі.

— Таке я теж ціную, мадемуазель, — вклонився він.

Поїзд на Париж від’їхав так далеко, що виглядав плямкою — такою самою маленькою, як і шанс знову побачитися з Тібом. Невтішна Джозі стояла, дивлячись на рвані розетки у фетровій тулії, схожій на супову миску. Такі самі, як і її стосунки з Тібом.

V

Доктор Пілґрім, Grand Maître de l’Ordre de l’Hygiene Publique[183], асистент великого доктора Еванза, стоматолог королівського двору ще й різних Бурбонів, Сесілів, Черчиллів, Вандербілтів, Габсбурґів, Шамбренів і Асторів, щойно дістав квіти від садівника в Тюїльрі, якого безплатно полікував, а тепер-от не зворушився від цього подарунка. Пілґрім ретельно, але холодно виконував свою благодійну роботу, і нині його набагато більше хвилювало нове зуболікарське крісло, яке він нещодавно винайшов разом із доктором Еванзом. Був радий, що закінчилася війна, хоча французи її й програли. Медична практика має поліпшитися. Ось двічі хтось подзвонив у вхідні двері. За третім разом лікар вийшов у передпокій подивитися, чому не відповіли на дзвінок, і наткнувся на Джозі, що прожогом бігла вгору сходами.

— Чому ніхто не пильнує за дверима? — спитав він, але сестра перебила його.

— Ой, не турбуйся дзвінками. Дай-но скажу тобі, хто тільки-но увійшов і чекає внизу.

— Мені однаково, — відказав брат. — Треба відповідати на дверні дзвінки.

Насправді ж відповідь дано лише цієї миті. Молодика, що чекав, здивували слова жінки, яка його впустила.

— Ви від доктора Еванза?

— Ні, мем. Я представляю газети «Ричмонд таймс-диспетч», «Данвілл ньюс» і «Лінчберг кур’єр».

— Звідки ви довідалися, що я тут? — поцікавилася вона.

— Сам не знаю, — відповів Тіб.

— Ох, — нервово сказала леді. — Що ж, гадаю, вам можна увійти.

— Може, вам щось болить? — спитала вона, опинившись разом із Тібом у світлі газового ріжка в приймальні.

— Ні.

Трохи збуджена, ця жінка почувалася так, ніби за це треба вибачитися.

— Востаннє я побувала в лікарському кабінеті ще молоденькою. Тому-то й почуваюся ні в сих ні в тих.

— Ну, а вам нічого не болить? — своєю чергою поцікавився Тіб.

— Так, — кивнула вона, — мені болить від образи та приниження.

Тіб допитливо глянув на жінку.

— Я можу зрозуміти це почуття, — мовив він.

— Ви американець, — зауважила його співрозмовниця. — Мій батько був громадянин Сполучених Штатів, хоча й народився в Шотландії[184].

— Я не американець, а вірджинець, — заперечив Тіб. — Доки житиму, ці дві речі ніколи вже не означатимуть для мене одне й те саме.

Жінка зітхнула.

— На