Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

- Спогадаєш ти ще мене! - сказала нарешті.

Але він уже, здається, того не чув, бо заносив ніч до свого двориська. Коли ж скинув із пліч лантуха, то вона й справді прийшла, темна й неозора, - навіть місяця не було на небі, а тільки блідашні моргухи. Він увімкнув надвірну лампочку й почав засовувати у клітки траву.

- Знаєш, - сказала мати, ставши на ґанку, - якийсь неспокій мене їсть…

- Який там неспокій?

- Та з-за того, що ти ото вичворив. Може б, ти й справді її перепросив?

- Переживе…

- Та я не про неї, хай під нею земля западеться! Про тебе я боюсь… Подасть вона в суд, неприятності будуть…

Олексій стояв, облитий густим електричним світлом і тримав у руці виблідлого од того світла жмута трави.

- Все-таки подумай, синоню! - м’яко сказала мати.

- Та в нас же рябенької курочки нема, - засміявся Олексій.

І все-таки той малий патлань завбільшки з долоню сидів у нього в пазусі, просовував між ребра рученя і грав на всіх чотирнадцятьох струнах. Може тому, Олексій погодував своє хазяйство абияк, а на кількох клітках позабував і защібки накласти. Його тягло швидше вийти на ґанка, прихопивши гітару, й потринькати хоч би з годину, щоб заспокоїти тугу, яку й мати відчувала. Отож вимкнув надвірну лампочку й таки сів, зігнувшись у три погибелі вже над сімома струнами. Тринькав, ніби нашуковував мелодію, а може, сьогоднішня мелодія й була така - тринь та тринь; і заспівав він раптом пісню так само без мелодії, щось хрипке й безголосе, якісь вихлипи, а не спів, наче його горлянка завузька зробилася. Смикався і здригався, трусив чубом і хрипко викидав із себе звуки; таки насправді прокинулись од того співу жаби, затурлюкали й задеренчали, ніби хвалячись, що в цьому вечорі вони можуть-таки переважити того нікудишнього співуна.

Куца Наталка йшла із собакою по вулиці, назустріч їй поїхало легкове авто, обіллявши окоренкувату постать жовтим промінням фар, а коли проїхало, то й почула куца Наталка хрип чи підвивання, супроводжене несамовитим бренькотом струн. Пес зупинився, загарчав, але відразу ж змовк, бо до нього також дійшла Олексійова музика Він звів морду і в такт тієї музики завив ув іскристе, засипане зорями небо.

- Цить, капоснику! - сказала собаці куца Наталка - Це той байстрюк таке витинає.

«Капосник» стих, облизався, адже присолодила йому господиня душу, кинувши в розкриту пащеку цукерку, її він ковтнув не розжовуючи, а куца Наталка потягла його до Гальчиного ґанку, де бовваніла непорушна постать і сумувала, як і той «байстрюк» із гітарою, - патлань із густою копицею волосся уже і в нєї на плечі сидів і пристукував, приплескував долоньками в такт тому хрипкому підвиванню-співу, що так химерно розлунювався по вулиці.

- Бач, - сказала куца Наталка, припинаючи собаку до скобля. - Так же вони красіво співають!..

- Як пес на утопленика, - сказала Галька і знову зіщулилась і засумувала.

- Чого це ти наче у воду опущена, Галь? - спитала куца Наталка, присідаючи на долішню приступку сходів.

- Ат! - сказала Галька, а пес звів морду догори й завив.

- Цить! - тупнула ногою куца Наталка. - Щось дуже його сьогодні розібрало!

- Душно! - озвалася Галька й зітхнула.

Вони прислухалися: з обійсть навколо валували й підвивали собаки. В унісон із ними лементували жаби, а соло вів усе той-таки невгавущий хрипкий співака, котрий часом заводив аж зовсім високо і рвав та й рвав простужені й зовсім натомлені струни.

- Зараз і оркестр почне грать, - сказала задумливо куца Наталка.

- Мусить, - озвалася Галька. - Я от сиджу, і таке мені в душі, наче відірвусь од ґанку й полечу…

- Це смутишся ти, - відповіла співчутливо куца Наталка…

А оддалік, у затишку, спав на дереві чорногуз, біля якого подрімувало троє ворон, і снилося йому два сни відразу: один добрий, а другий поганий. Добрий був про те, що він таки знайшов чорногузиху і поклали вони гніздо на всохлім стовбурі з обрізаною верхівкою, на яку господар витарабанив колесо. Йому снилися діти, яких не мав уже кілька років, і те, як учив він дітей літати та й харч собі здобувати. Поганий сон з’являв власне його весілля, але молодою виявились оті три ворони, з якими так несподівано сприятелювався, і діти від того шлюбу пішли чорні та короткодзьобі, тільки крила мали батькові й ноги. Тихо плакав крізь сон чорногуз на таку зміну в його роді, але ворони втішали його повсякчас.

- Зате ми не у ворожнечі живемо, - мовила перша, а друга їй підтакнула:

- Хто скаже, чого в наших дітей більше: воронячого, а чи чорногузячого?

- Діти наші вже не потребуватимуть для гнізда солом’яних стріх, - сказала третя ворона, - досить їм звичайної гілки!

І все-таки, незважаючи на ці мудрі резони, він плакав уві сні, той чудний чорногуз, бо хоч його сіре пір’я посіріло від бруду, все-таки тішився з нього.

«Хай би було навпаки, - думав він, а може, й говорив. - Хай би мої діти були зовсім без чорного».

- Багато ти хочеш, - сказала на те перша ворона.

- Хочеш білих дітей, то чому не поєднався з чайкою?