Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

- Підете моїм свідком? - спитала його Галька. Швець стулив вуста, вклав до них цигарку й пустив дим, аж той затулив усе його обличчя. По тому спокійно рушив до колонки і, вже наклавши на носика відро, повернув знехотя голову і кинув так само знехотя:

- Я у ваші бабські справи не мішаюся!

У те літо стояла велика спека, повітря було ніби розплавлене, голубе й густо напоєне запахами бур’янів, які одні розкошували в цьому незвичайному сонці; над рікою висів постійний гуд та гомін пляжників, а над піском мерехтіла світляна сітка - проміння відбивалось од піску й розприскувалося, як краплі дощу. Швець ніс згори повні відра й думав, що Олексієві пощастило: не потрібно вечорами поливати грядки - вода йому відтепер тече сама. Швець підраховував, скільки води доведеться йому принести сьогодні і вже відчував той настрій: гарячий дух сухого городу, земля не всотує, а жадібно ковтає воду, яка розбризкується з поливальниці. Пахне вогким порохом і чи від того запаху, чи від сонця, що вже хилилося до заходу, відчував швець, як завжди, на душі мир.

Галька такого миру не відчувала - сиділа в себе на ґанку і скиглила. Коло неї клопоталася куца Наталка, безперемінно повторюючи, щоб Галька не полишала цього на так - був той її вуркіт, як голубиний, од чого Галька розжалоблювалася ще більше, а пес куцої Наталки, припнутий за скобля од клямки, все ще пильно розглядав вирізану чотирикутну дірку в паркані. Його вабило в ту дірку, та це не завадило йому загарчати, коли до Олексійової хвіртки підійшла Магаданша і налягла на неї - на ґанку сидів, скорчившись і ніби поменшавши, Олексій, у кулаці в якого була нервово затиснута сигарета.

- Який ви молодець! - заспівала Магаданша. - Такий паїнька, що й слів я не знайду. Ту заразу, прийду оту втикацьку давно треба було носом натовкти. Я їй так і сказала: не лізь, дурепо, зі своєю лопатою, хіба в тебе щось беруть? Колись на цій вулиці, кажу, калюжі стояли, і пользи з них ніякої, і людям невдобство. Я, як у Магадані жила, кажу, то там такого не було!

- Як здоров’я вашого чоловіка? - спитав знехотя, пахкнувши цигаркою, Олексій.

- Та, певне, помре, - відказала спокійно Магаданша. - А все через те, що ми переїхали…

- Що вона там кричала, не знаєте? - смикнув шиєю Олексій.

- Плюньте на неї і розітріть! - скрикнула Магаданша, і цей її скрик раптом прозвучав на цілу вулицю, аж визирнуло тут і там кілька цікавих облич: одне із хвіртки, друге з розчиненого вікна - Коли вже дійде до того суду, я вам за свідка стану, от!

Це «от!» заморозило Магаданші обличчя, бо вона закам’яніла отам, біля хвіртки, а Олексій відчув, що в грудях йому заворушився і запищав чорний звірик, що в нього не душа, а гітара з чотирнадцятьма струнами, і всі оті струни перетягнено - торкни й лопнуть всі заразом. Він сплюнув недокурком і пішов у хату, залишивши оте закам’яніле біля хвіртки обличчя. В хаті мати прасувала його сорочку, а поруч купкою лежала інша білизна.

- Хто його зна, чи добре ти зробив? - заговорила мати, торкнувши праску наслиненим пальцем, - зашипіло, аж пара пішла. - Те, що чіпнув її там, не зашкодить, бо їй уже, бач, чужа вода кісткою в горлі стала Але почне бігати, по тих судах тягаться - чи треба воно тобі? Матимеш і на роботі клопіт, та й мало чого?

- Може, мені рябеньку курочку взяти й перепросити? - спитав він із серцем і повернувся, щоб вийти з хати, - спокою не мав і тут.

- Від тебе не відпало б, коли і рябеньку курочку взяв, - озвалася мати, і її палець знову зашкварчав під праскою. - Треба так, синку, зробить, щоб ніхто до тебе не сікався…

Олексій вийшов на ґанок, щоб не слухати материного ґдирання, і знову побачив біля хвіртки Магаданшине обличчя.

- Я коли розказала Стьопі, як ви ту Гальку провчили, - солодко проказала вона, - то він, хоч який больний, не знать як сміявся! У мене, каже, до тої чортиці тоже рука чесалась.

Олексій черкнув сірником і сховав обличчя в долонях. У цей час над їхніми головами прошелестіли крила - летів чорногуз.

Куца Наталка звела голову, пір’я чорногуза аж почорніло від бруду, а десь од річки каркнули ворони.

- Він із тими воронами дружить, - сказала куца Наталка.

- Хто, Олексій? - нетямковито перепитала Галька.

Куца Наталка затремтіла й помовчала - сміялася. Був той сміх не дзвінкий, а шелестливий.

- Цей Олексій тобі з голови не вилазить, - мовила, віддихавшись після сміху. - Це я про чорногуза сказала. Він там на річці з трьома воронами дружить. Чи їсти їм дає, чи як воно там получаїться - я щодня їх бачу!

Вона раптом замовкла, бо погляд її спинився на вирізаній у паркані дірці.

- Слухай-но, Галь, - сказала повільно. - А той лобуряка ще й досі тримає кролів?

- Цілу ферму, - Галька схлипнула і втерла носа. - А ти що, купить у нього хочеш?

Куца Наталка хмикнула й зустрілася поглядом зі псом. Кивнула на дірку, і її вуста на обличчі почали розповзатися.