Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

йшла на страусячих ногах. Сонце залило її помешкання і срібні стяги куряви, які провисли в кімнаті від вікон до підлоги, засвітилися срібними порошинами. Стара обводила поглядом своє гніздо, ніби бачила його вперше - погляд її пробіг уздовж стіни до столика, а тоді й до шафи. Груба стояла з розхиленими дверцятами, немов рота розтулила, біля щілин запеклася повзуча кіптюга. Їй здалося: світло, що вливалося в її вікна, незвично почервоніло - хата її бігла на страусячих ногах і на голові тієї хати лежала червона шапка.

Баба зірвалася з постелі, схопила палицю й затисла її в п’ястуці. Небо на сході палало. Хиталися там могутні язики полум’я - стару аж потом обілляло.

Синя пташка відклеїлася від її повік і вдарилася об шибку. Сон зовсім покинув стару - сиділа вона на ліжкові, спираючись на палицю, очі її стали, мов ґудзики, натомість ожив її рот. Тонкі вуста розсунулися, тоді розхилилися й покотилися з них чорні круглі м’ячики.

Бачила вона в ту мить дивну картину: з ревом мчали на околицю червоні машини. Сиділи в них напружені й серйозні брезентові чоловіки із залізними головами і кожен тримав на колінах стиснуті п’ястуки.

Стара змружила очі й уздріла, як вилітають із червоних машин один за одним брезентові чоловіки, як лізуть вони з чотирьох боків по червоних драбинах до її димаря і запускають у нього мітли з гирями.

Все ще сміялася, струшуючись усім тілом, водила головою і вряди-годи ойкала тонко: думка це була чудова! Бачила: стоять біля хат сусіди з розтуленими здивовано ротами - всі вони німі й без’язикі. Була знесилена сміхом й передихала. Мерехтіли в її очах вогники - відбите вогнище сходу: червоні й сині, а в нутрі її раптом почав засіюватись, як трава, тонкий і не зовсім збагненний смуток. Встала й підійшла до вікна. Червона вишенька згубила за ніч половину листків і стояла напівроздягнена, але так само осяйна. У баби затремтіли руки, і вона приплющилася, щоб заспокоїтись. Розплющившись, побачила на сході велике оранжеве сонце, а тут поруч ту ж таки, але вже зовсім безлисту вишеньку. Засунула хутенько фіранку й метнулася через хату до дверей: боялася запізнитися, аби не роз’їхалися пожежники, а таки примчали почистити димаря. В прочілі спинилася і ще раз озирнулася на вікно: на білій фіранці було намальоване червоне коло. Сплюнула й вийшла на ґанка.

Засипаний росою світ сяяв. Остання зелень, наче чуючи швидкого свого кінця, палахкотіла. Сади й дерева, парк над горою, - все було посріблено голубими краплинами і в кожній із тих краплин вигравало сонце. Грав іскрами й сад шевця, а трава на узбіччях вулиці й трава у завулку дихала й вільжилася.

Баба стала обережна й крадьковита, як кіт. Озирнулася навдокіл: порожня вулиця і ще сонні хати. Висунулася з хвіртки й глянула у зворотній бік - жовтіла там телефонна будка.

Те, що побачила вона наступної хвилі, примусило її здригнутися. Вулиця топилась у ранковому смерканку, але в тому туманці зовсім неподалік ішло троє жінок: одна, попереду, в рожевому, а двоє, позаду, в голубому. Стара змружилася, щоб роздивитися пильніше: ні, їх було не троє, а одна - йшла то до колонки юна мати. Її ясне обличчя припухло після короткого сну, але вуста всміхалися. Очі сяяли, а рожева сукня палахкотіла В руках її подзвонювали мелодійно сині відра, а довга синя тінь відкинулася й простягло поклалася на дорогу.

Натужно згадувала, де бачила цю дівчину, малу й тонку, із заплетеними кісками і з бантами в косах. Очі в неї були великі, а голосок раптом задзвенів у ясній тиші ранку:

- Доброго вам дня, бабусю!

Тоді страх охопив стару. Стояла за хвірткою й світила звідти чорним оком. Тремтіла, як у пропасниці, і стискала натужно палицю. Не розуміла, звідкіля взялася тут оця юна листоноша, і забоялася: чи не прийшла вона попитатися про свою кривду?

Але юна мати не помітила старої. Юна мати й не підозрювала, що стара в її образі бачить когось собі немилого, вона йшла і всміхалася. її коса цвіла в першому сонячному промінні, а вуста поспівували легенько крізь ясну свою всмішку, і то була найкраща з пісень, вигаданих на землі, - колискова. Там, на сході, вже зійшло оранжеве сонце, і біля нього бачила вона колиску й маля у ній - маталяло воно ручками й видувало з рожевих губенят кольорові бульки.

Стара стояла, спершись плечем об стіну, серце її знову почало гнати по тілі кров. її біле, як сніг, обличчя порожевіло, а руки перестали тремтіти. Ще дивилася на обрубки-валянці, але й ті обрубки не стояли на місці - стара йшла.

Викидала перед себе палицю і била нею по дорозі. Жилава її шия витяглася, обличчя стало важке й понуре, очі як ґудзики нерухомі, а замість серця товклася каменюка. Перед нею хиталася, ніби привішена в повітрі, жовта телефонна будка, і стара не випускала тієї будки з очей. Уявлялося їй, що мчаться на її поклик на околицю швидколітні червоні машини і брезентові чоловіки в тих машинах зроблять-таки для старої те, про що вона даремно прохала в чоловіків цієї околиці. Сміх спалахнув на її червоних вустах - мигнув у повітрі гострокрилий стриж і прорізав рожеве повітря чорним крилом.

Стара постукала владно у скло будки, стояв там чоловік у темно-синьому плащі і в кепці. Чоловік повернув до неї обличчя: глянули на неї вологі, широкі й розумні очі. Щось тенькнуло у старої там, де товклась у неї каменюка, щось зламалось у ній і то навіки. І вона впізнала непомильно: он воно - лице, до якого молилась у дитинстві, он вони - ті очі, якими колись дивився Син.

- Доброго ранку, бабусю, - м’яко сказав чоловік, виходячи з телефонної будки. - Я сажотрус. Кажуть, ви мене викликали?

1977р.