Тунель - Бернгард Келлерман

То був яскравий плакат «Едісон-Біо»:

«Мас Allan, constructeur du «Tunnel» et Mr. Hobby, ingenieur en chef, conversant avec les collaborateurs a Mac-City».

«Les tunnel-trains allant et venant du travail!» [83]

Аллан не знав французької мови, але зміст афіші зрозумів. Якась дивна цікавість примусила його нерішуче ступити до темної зали. Йшла сентиментальна, зовсім не цікава йому драма. Але в ній грала маленька дівчинка, що трохи нагадувала Едіт, і ця дитина втримала його на півгодини в переповненій залі. La petite Yvonne [84] розмовляла так само серйозно, з поважним виглядом, як це роблять дорослі...

Раптом Аллан почув своє прізвище, і ту ж мить на екрані постало «його місто». Воно мерехтіло серед куряви й диму, осяяне сонцем. Перед станцією стояв гурт інженерів — переважно знайомі йому обличчя. Всі вони повернулися, мов на команду, назустріч автомобілю, що повільно під'їздив до них. У машині сидів він сам, Аллан, а поруч — Хоббі. Хоббі підвівся, щось гукнув інженерам, і всі засміялися. Аллан відчув тупий біль, коли побачив Хоббі — свіжого, бадьорого... А тепер тунель занапастив його, як і багатьох інших. Автомобіль повільно рушив далі, і раптом Аллан побачив, як він на екрані встає і обертається. Один з інженерів торкнувся рукою капелюха — на знак того, що зрозумів наказ.

Диктор: «Геніальний творець тунелю віддає розпорядження своїм співробітникам!»

А чоловік, який щойно торкнувся капелюха, несподівано подивився пильно в публіку, саме на нього, Аллана, так наче помітив його. Ту ж мить Аллан упізнав його: то був Берман, якого застрелили десятого жовтня.

Раптом Аллан побачив тунельні поїзди: вони мчали похилою площиною вниз, злітали нагору, один за одним, і хмара куряви здіймалася над ними.

Серце в Аллана закалатало. Він сидів скований, розтривожений, обличчя палало, і він так важко дихав, що сусіди звернули на нього увагу й засміялися.

А поїзди все мчали, мчали... Аллан устав і відразу вийшов. На вулиці взяв таксі й поїхав до готелю. Тут він спитав в управителя, коли відходить перший пароплав-експрес до Америки. Управитель — він завжди ставився до Аллана надзвичайно уважно й турботливо, як до тяжкохворого,— назвав йому пароплав лінії Кюнара, що відходив на другий день уранці з Ліверпуля. Але вечірній швидкий поїзд, додав управитель, уже пішов.

— Негайно замовте спеціальний поїзд! — сказав Аллан.

Управитель, здивований таким голосом і тоном містера Коннера, звів очі. Що так змінило за один день цього чоловіка? Перед управителем стояла, здавалося, зовсім інша людина.

— Залюбки,— відповів управитель.— Однак я змушений буду попросити в містера Коннера певних гарантій...

Аллан ступив до ліфта.

— А навіщо? Скажіть, що поїзд замовляє містер Мак Аллан із Нью-Йорка.

Аж тепер управитель упізнав його і спантеличено поточився назад, приховуючи в поклоні свій подив.

Аллан ніби наново народився. Поїзд шалено мчав його з Парижа, із брязкотом пролітаючи повз усі станції. І тільки ця скажена швидкість нарешті остаточно повернула Аллана до тями. Цієї ночі він добре спав. Уперше за багато місяців. Тільки один раз він прокинувся — коли поїзд із гуркотом ускочив у тунель під Ла-Маншем. «Надто вузькі вони поробили штольні»,— подумав він ї знов заснув. Уранці Аллан відчув себе свіжим, здоровим, сповненим енергії. З поїзда він зв'язався по телефону з капітаном корабля й директором компанії. О десятій він дістався до кюнарського пароплава, що вже нетерпляче ждав його, зі свистом випускаючи з труб клуби гарячої пари. Тільки-но Аллан ступив однією ногою на палубу, як гвинти вже збили воду на рідкий мармур. Через півгодини весь пароплав знав, що пасажир, котрий спізнився,— не хто інший, як Мак Аллан.

Коли вийшли у відкрите море, Аллан заходився гарячково розсилати телеграми. Над Біскайською затокою, Азорськими й Бермудськими островами, Нью-Йорком і Мак-Сіті сипонув рясний дощ телеграм. У похмурих штольнях під морським дном запульсував життєдайний струмінь: Аллан знов узяв кермо в свої руки.

4

Насамперед Аллан поїхав до Хоббі.

Будинок Хоббі стояв трохи збоку від Мак-Сіті. Він сусідив з молодим дубняком і весь ніби складався з лоджій, балконів та веранд.

Аллан натис на кнопку дзвінка, але йому ніхто не відчинив. Дзвінок, мабуть, не працював. Будинок справляв таке враження, наче в ньому давно вже ніхто не жив. Проте всі вікна стояли відчинені навстіж. Хвіртка була замкнена, й Аллан, не довго думаючи, переліз через паркан. Як тільки він опинився в парку, підскочила вівчарка й зупинила його лютим гавканням. Аллан заговорив до неї, і собака, не відриваючи від нього очей, нарешті пропустив його. Увесь парк був устелений опалим дубовим листям і такий самий занедбаний, як і будинок. Хоббі, певно, не було вдома.

Як же Аллан здивувався й зрадів, коли раптом побачив перед собою Хоббі. Той сидів на сходах, що вели до парку, підперши рукою підборіддя, замислений. Здавалося, він навіть не чув, як загавкав собака.

Вбраний Хоббі був, як завжди, елегантно, проте його одяг мав досить дженджуристий вигляд,— це був одяг молодика, нацуплений старим чоловіком. На Хоббі була дорога білизна в барвисту смужечку, лаковані туфлі з широкими підошвами й кокетливими шовковими бантами, жовті шовкові шкарпетки й синювато-сірі модні штани з напрасованим рубчиком. Піджака Хоббі не вдягнув, хоч було вже досить прохолодно.

Він сидів так, як сидить нормальна здорова людина, і Аллан невимовно зрадів. Та коли Хоббі звів на нього погляд і Аллан побачив його хворі, якісь чужі очі й зморшкувате, бліде старече обличчя, він зрозумів, що з здоров'ям Хоббі ще не гаразд.

— Ось ти й прийшов, Маку! — сказав Хоббі, не встаючи й не подаючи руки.— Де ти був?

І навколо його очей та рота зморшки зібралися маленькими віялами. Хоббі всміхнувся. Голос його був усе ще чужий і хрипкий, хоч Аллан виразно вчував у ньому колишній голос товариша.

— Я був у Європі, Хоббі. Як поживаєш, друже?

Хоббі знову втупився перед себе.

— Вже краще, Маку. І клята голова знов почала працювати!

— Ти живеш тут зовсім сам, Хоббі?

— Ага. Слуг я повиганяв. Здіймали надто багато галасу.

Аж тепер Хоббі, здавалося, раптом почав усвідомлювати, що перед ним Аллан. Він устав, потис товаришеві руку й начебто зрадів.

— Заходь, Маку! Отак і живемо, як бачиш!

— Що каже лікар?

— Лікар задоволений. Терпіння, каже, терпіння!

— А чого в тебе всі вікна навстіж? Тут страшенно тягне, Хоббі!

— А я люблю протяг, Маку! — відповів Хоббі,