Тунель - Бернгард Келлерман
У вирі людського потоку, в непоказному легковому автомобілі серед сотень інших машин, що чекали можливості проїхати, сиділи Ллойд і Етель. Етель уся аж тремтіла від збудження й цікавості. І раз у раз вигукувала:
— Look at them — just look at them — Look! Look![76]
Вона дякувала щасливому випадку за те, що потрапила в саму гущу цієї процесії.
— Тату, вони несуть Аллана! Чуєш?! Ти його бачиш?
І Ллойд, що сидів, забившись у куток автомобіля, й дивився в невеличке віконце, байдуже промовив:
— Я бачу, бачу, Етель!
Коли пронесли самого Ллойда, Етель дзвінко, не тямлячи себе від утіхи, засміялася.
— Це ти, тату! — Вона встала зі свого сидіння біля вікна і обняла батька.— Це ти. Невже не бачиш?
— Я бачу, Етель.
Коли повз них проходили робітники «пекла», Етель постукала у вікно. Негри ошкірили зуби й притисли до шибки свої огидні, цегляного кольору долоні. Та вони не мали змоги затриматись, бо ті, що йшли позаду, вже наступали їм на п'яти.
— Тільки не опускай шибку, доню! — байдуже кинув Ллойд.
Та коли з ними порівнялися «Макові каліки», Етель підвела брови.
— Тату! — сказала вона вже іншим голосом.— Ти бачиш?
— Бачу, доню.
(На другий день Етель звеліла роздати «Маковим калікам» десять тисяч доларів.)
Її радість як вітром звіяло. Незбагненна гіркота від реального життя піднялася раптом у її грудях.
Етель прочинила віконце до шофера і владно наказала:
— Go on! [77]
— Не можу! — відповів шофер.
Та скоро настрій повернувся до Етель.
Повз них саме дріботів загін японців, і Етель знов не втрималася, щоб не засміятись.
— Тату, бачиш япончиків?
— Бачу, Етель! — так само байдуже відказав батько.
Ллойд добре знав, що їхньому життю загрожує небезпека, однак не прохопився про це жодним словом. Він не боявся загинути, ні, але розумів, що як тільки чийсь голос крикне: «Це Ллойдова машина!» — цікаві оточать автомобіль і просто зімнуть його. А самих їх (без будь-якого лихого наміру!) витягнуть і розтопчуть на вулиці. У найкращому випадку їм з Етель усміхалася втіха взяти участь у процесії по Нью-Йорку, сидячи на плечах у двох негрів, а така перспектива його анітрохи не приваблювала.
Ллойд був у захваті від Етель, він завжди був від неї в захваті. Дочка зовсім не думала про небезпеку! У цьому вона була схожа на матір.
Він пригадав один випадок, що стався в Австралії — вони були тоді ще маленькі люди. Розлючений дог накинувся на матір Етель. І що ж зробила дівчинка? Вона надавала догові ляпасів і, не тямлячи себе від обурення, гримнула: «You goan, you!» [78] I собака справді чомусь позадкував. Ллойд згадав про це, і шкіра на обличчі в нього взялася зморшками: він усміхнувся.
Та раптом двигун запрацював, і машина рушила. Ллойд витяг уперед свою висохлу, як у мумії, голову й засміявся; при цьому язик його то витикався крізь зуби, то ховався. Він пояснив Етель, яка небезпека їм щойно (цілу годину) загрожувала.
— А я не боюся,— відповіла Етель і, засміявшись, додала: — І взагалі, чого це я маю боятися людей?
— Це добре, доню. Людина, що боїться, живе тільки наполовину.
Етель мала двадцять шість років, була цілком самостійна, тиранила батька, проте Ллойд і досі поводився з нею, як із маленькою дівчинкою. А вона й не перечила, бо, зрештою, він робив так, як хотіла вона.
Коли ліс червоних прапорів досяг будівлі синдикату, тунельники виявили, що важкі вхідні двері замкнуті, а на вікнах першого й другого поверхів залізні віконниці. У жодному з чотирьохсот вікон фасаду ніхто не показувався. На гранітних сходах перед важкими дубовими дверима стояв один-однісінький полісмен — здоровенний, товстий ірландець у сірій суконній формі; шкіряний ремінець сірого суконного шолома підбирав рожеве подвійне підборіддя. Полісмен мав кругле, як місяць уповні, неголене обличчя з рудувато-золотистою щетиною. Веселими голубими очима він дивився на робітничу армію, що, мов потік, котилася на нього, заспокійливо, з добродушною усмішкою підводив руку — величезну, схожу на лопату снігу, руку в білій вовняній рукавичці — і раз у раз проказував, вибухаючи соковитим, гучним сміхом:
— Keep your shirt on, boys! Keep your shirt on, boys![79] А в цей час уздовж Пайн-стріт повільно, ніби випадково, проїздили три блискучі парові пожежні насоси (з табличками «В депо»). Й оскільки натовп перепинив їм шлях, машини поставали й терпляче ждали. З їхніх блискучих мідних труб у ясне небо здіймався білуватий дим, а над сталевими тілами тремтіло нагріте повітря.
Не можна, правда, не згадати про одну деталь: у кишені того добродушного, усміхненого ірландця з величезними білими руками, що не мав аніякісінької зброї, навіть поліцейського кийка, лежав сюрчок. І якби йому довелося скористатися сюрчком, то три оті чистенькі пожежні насоси, які невинно й ввічливо чекали посеред вулиці, стиха погойдуючись від прихованої сили, за хвилину випустили б у натовп дев'ять тисяч літрів води. Крім того, чотириметровий згорток, що, ніким не помічений, висів над вікнами другого поверху, розгорнувся б і величезними буквами крикнув би до вулиці: «Обережно! У будівлі двісті полісменів! Обережно!»
Та здоровенний рожевощокий ірландець не мав підстав хапатися за сюрчок.
Спершу всі чотириста вікон будівлі синдикату струснув жахливий крик, ціле ревище, в якому зовсім потонув несамовитий гуркіт оркестрів. Після цього демонстранти почали вішати Мака! Під нестямні вигуки й вереск його кілька разів підтягували на шибеницю й опускали. Потім мотузок перервався, і опудало Мака безпорадно впало на голови людей. Мотузок зв'язали і екзекуцію під різкий свист почали спочатку. Якийсь чоловік, стоячи на плечах у двох товаришів, виголосив коротку промову. Серед шуму й гаму не можна було розчути жодного його слова, жодного звуку. Проте чоловік говорив далі — своїм спотвореним обличчям, руками, які скидав над головою, покарлюченими пальцями, що ними він місив слова й
