Біле Ікло - Джек Лондон
Отож Біле Ікло й не здогадувався про ті блаженства, які могла б йому дарувати рука людини, навіть не уявляв собі, якою може бути винагорода з людських рук. І небезпідставно підозрілість змушувала уникати їх. Він не любив людських рук і геть не довіряв їм. Правда, іноді ці руки давали м’ясо, але частіше робили боляче. Від них краще було триматися подалі: вони шпурляли камінцями, розмахували палицями, кийками, дрючками й дубцями, наносили ними тяжкі удари, від яких нестерпно боліло, а також дошкульно шмагали нагайками й батогами. Вони могли бити й штовхати, а якщо й доторкалися, то лише щоб ущипнути, смикнути, вирвати жмут шерсті. Зустрічаючись із дітьми в чужих селищах, вовчук довідався, що маленькі дитячі ручки теж уміють робити боляче. Якесь маля одного разу ледве не викололо йому око. Після цього Біле Ікло став дуже підозріливий до дітей. Він просто не міг їх терпіти. Коли вони підходили ближче й простягали до нього свої руки, від яких тільки й сподівайся лиха, він підводився і йшов геть.
В одному із селищ на березі Великого Невільничого Озера Білому Іклу довелося внести зміни в той закон, якого навчив його Сірий Бобер, згідно з яким укусити бога — тяжкий і непрощенний гріх. Як роблять пси у всіх селищах, Біле Ікло подався роздобути чогось їстівного. Якийсь хлопчак рубав сокирою мерзлу тушу лося, і шматочки м’яса розліталися навсібіч. Біле Ікло зупинився й почав підбирати їх. Хлопець кинув сокиру й, схопивши велику ломаку, замахнувся на вовчука. Біле Ікло вчасно відскочив і уник удару. Та хлопець кинувся за ним. Вовчук не знав тутешньої місцевості й метнувся в прохід між вігвамами. А там опинився у глухому куті перед високим земляним валом і припав до стіни.
Подітися було нікуди. Переслідувач затуляв єдиний вихід. Замахнувшись ломакою, він підступав до жертви, загнаної в глухий кут. Біле Ікло розлютився. Почуття справедливості вимагало боронитися, й він, наїжачившись, вишкірив зуби й погрозливо загарчав. Біле Ікло добре знав закон поживи: усі рештки м’яса, ті мерзлі шматочки від лосячої туші, дістаються тому собаці, що їх знаходить. Нічого поганого він не зробив, не порушив закону, проте хлопець вирішив його побити. Біле Ікло й сам не знав, як це сталося. Намагаючись захистити своє життя від загрози, що вже нависла над ним у вигляді руки з ломакою, він на якусь мить втратив контроль над собою й усе сталося настільки блискавично, що ні він сам, ні хлопчик не встигли нічого збагнути. З ломакою в закривавленій руці, яку роздер вовчук, напасник лежав розпростертий на снігу.
Біле Ікло вмить збагнув, що порушив закон богів. Він всадив зуби в священне тіло одного з богів і тепер буде страшно покараний. Біле Ікло побіг до Сірого Бобра й скорчився біля його ніг, чекаючи правосуддя, аж от покусаний хлопчик і вся його родина прийшли вимагати нещадної покари. Раптом Сірий Бобер став на захист Білого Ікла.
Міт-Са і Клу-Куч приєдналися до хазяїна й палко доводили безвинність вовчука, шукаючи виправдання його вчинку. Всі разом вони дружно боронили Біле Ікло. Невдоволена й ображена родина потерпілого нападника пішла геть. Прислухаючись до сварки людей і спостерігаючи за тим, як вони гнівно махають руками, Біле Ікло почав розуміти, що для його провини є виправдання. І в такий спосіб він дізнався, що боги бувають різні: вони діляться на його богів і на богів чужих, і що у кожного з них своя правда. Від своїх богів він мусить приймати все однаково — і правду, й кривду, але він не повинен терпіти кривди від чужих богів, він має право боронитися від неї зубами. Це також закон богів.
Того ж таки дня надвечір Біле Ікло потрапив у ситуацію, що змусила його знову скористатися новим законом й він уже впевнено й свідомо прийняв безкомпромісне рішення. Збираючи в лісі хмиз, Міт-Са натрапив на компанію хлопчаків, серед яких був і потерпілий. Зав’язалася суперечка, що перейшла в бійку: хлоп’яча зграя накинулася на Міт-Са, і йому довелося скрутно. Удари кулаків посипалися на нього з усіх боків. Біле Ікло спочатку просто спостерігав за бійкою — це справа богів і вона його мало обходить. Але потім збагнув, що це ж б’ють Міт-Са, одного з його богів! Несподівано його охопила така лють, що він як скажений стрибнув у середину гурту. Шаленіючи, він ринувся боронити Міт-Са. За кілька хвилин з поля бою порозбігалися геть усі супротивники, залишивши криваві сліди на снігу — певний знак, що Біле Ікло попрацював зубами. Повернувшись до селища, Міт-Са розповів про цю пригоду, і Сірий Бобер звелів дати Білому Іклу багато м’яса. Наївшись досхочу, вовчук лежав біля багаття, куняв і думав про те, що правильно зрозумів закон.
По цьому Біле Ікло засвоїв закон власності й те, що його обов’язок її охороняти. Від оборони тіла свого бога до захисту його майна був лише один крок, і він цей крок зробив. Те, що належало його богові, годилося захищати від усього світу, хоч би навіть і кусаючи чужих богів. Блюзнірський та ще й небезпечний вчинок: боги всемогутні, то де вже собаці рівнятися до них! Проте Біле Ікло навчився відважно боротися з ними. Почуття обов’язку перемогло в ньому страх, і зрештою злодійкуваті боги змушені були відступитись від майна Сірого Бобра.
Невдовзі Біле Ікло зрозумів, що злодійкуваті боги полохливі й, зачувши небезпеку, зараз же тікають. Крім того, він переконався, що допіру здіймає тривогу, на поміч йому швидко приходить Сірий Бобер. І зрозумів, що злодій тікає не тому, що боїться його, а тому, що боїться Сірого Бобра. Зачувши крадія, Біле Ікло не гавкав, як ото роблять собаки — він узагалі не вмів гавкати. Він мовчки стрибав на непроханого гостя й хапав його зубами. Через понуру й вовкувату вдачу з Білого Ікла вийшов надійний сторож, і Сірий Бобер усіляко заохочував його до цього. Зрештою Біле Ікло зробився ще лютішим і неприборканішим, геть замкнувшись у собі.
Спливав час, й угода людини з собакою чимраз міцнішала. Це був давній договір, укладений першим вовком, який прийшов із Дикої Землі до людини. Як і його попередники, вовки і дикі пси, Біле Ікло сам виробив умови цього договору. Вони були дуже прості. За те, щоб мати собі живого бога в плоті й крові, Біле Ікло віддав свою волю. Від бога він отримав
