Біле Ікло - Джек Лондон
Цієї ночі Сірий Бобер вирішив отаборитись на протилежному березі річки Маккензі, бо звідтіля починався шлях углиб суходолу, туди, де зазвичай полювали восени індіянці. Та надвечір Клу-Куч, дружина Сірого Бобра, помітила на близькому березі лося, який прийшов до річки на водопій. Отож, якби лось не пішов до річки напитися, якби Міт-Са через хуртовину не схибив із дороги, якби Клу-Куч не помітила лося, а Сірий Бобер не поклав би його влучним пострілом з рушниці, — всі подальші події склалися б зовсім інакше. Сірий Бобер не отаборився б на ближчому березі річки Маккензі, а Біле Ікло пробіг би повз них і загинув або потрапив до своїх диких родичів і залишався б вовком до кінця своїх днів.
Настала ніч. Посипався ще густіший сніг. Біле Ікло, поскімлюючи з болю, спотикаючись та накульгуючи, рухався далі, аж раптом натрапив на свіжий слід. Цей слід був настільки свіжий, що Біле Ікло відразу впізнав його. Заскавучавши на радощах, він нетерпляче звернув до лісу. До його слуху донеслися знайомі звуки. Він побачив полум’я багаття, Клу-Куч, яка чаклувала над казаном, Сірого Бобра, що сидів біля вогню навпочіпки і їв шматок сирого сала. У людей було свіже м’ясо!
Біле Ікло очікував кари. Коли він подумав про це, то шерсть на його спині настовбурчилася. Але він тихенько рушив уперед. Вовчук боявся ненависних йому побоїв і знав, що без них не обійдеться. Але так само він знав, що буде грітися біля вогню, користуватиметься заступництвом богів, зустріне собак — то було хоч і вороже, а все-таки товариство, здатне задовольнити його потребу в близькості до живих істот.
Біле Ікло підповзав до вогню на животі. Сірий Бобер побачив його й перестав жувати сало. А вовчук поволеньки підповзав, демонструючи повну покору та улесливу сумирність, хоч його й гнітило почуття приниження й покірності, що змушувало плазувати перед людиною. Він повз прямо до Сірого Бобра, сповільнюючи й сповільнюючи рух, із почуттям провини, начебто повзти йому з кожним дюймом ставало важче. Нарешті він ліг біля ніг свого пана, якому самохіть віддався душею й тілом. Зі своєї волі вовчук прийшов до людського вогнища й скорився людині. Біле Ікло тремтів, боячись неминучого покарання. Рука над ним поворухнулася. Він весь зіщулився, готуючись до удару. Але рука не вдарила. Тоді він глянув крадькома вгору. Сірий Бобер роздер сало навпіл й простягнув йому шматок! Обережно й недовірливо Біле Ікло понюхав його, а потім потягнув до себе. Індіянець звелів дати Білому Іклу м’яса й відганяв собак, поки він не наївся. Ситий і задоволений, Біле Ікло уклався біля ніг Сірого Бобра й, дрімаючи у теплі, сонно примружився на полум’я. Він знав, що ранок застане його не в похмурому лісі, а в таборі, серед богів, яким він віддавав усього себе й від волі яких тепер залежав.
Розділ п’ятий
Договір
У середині грудня Сірий Бобер вирушив угору річкою Маккензі, взявши з собою Міт-Са і Клу-Куч. В одні сани були запряжені куплені та позичені в сусідів собаки, в яких їхав він сам. У другі санки, трохи менші, запрягли молодих собак, і керував ними Міт-Са. Запряжка й сани були мало не іграшкові, але Міт-Са був у захваті: він почував, що виконує справжню чоловічу роботу. Він навчався керувати собаками, поганяти й муштрувати їх, а цуценята звикали до упряжі. Крім того, санчата Міт-Са були навантажені збіжжям та провізією й перевозили фунтів з двісті поклажі.
Біле Ікло й раніше бачив їздових собак, тож коли його самого вперше запрягли в сани, він не опирався. На шию йому накинули хомут, напханий мохом, від якого йшли дві попруги до ременя, перекинутого попід грудьми й через спину; до цього ременя був прив’язаний довгий мотузок, що з’єднував його із санками.
Запряжка складалася із семи собак. Усім їм було по дев’ять-десять місяців, і тільки Білому Іклу було вісім. Кожен собака був прив’язаний до санок окремим мотузком. Усі мотузки були різної довжини, кожен коротший від попереднього на довжину собачого тіла. З’єднувалися вони кільцем спереду саней. Загнутий догори цей перед не давав берестяним санкам, в яких не було полозів, зариватися в м’який, пухнатий сніг. Завдяки такій будові вага саней і вантажу лягала на більшу площу снігу. З тією ж метою — якомога рівномірніше розподілити вагу — собак прив’язували до передка саней віялом, і жоден із них не біг слідом іншого.
Запряжка віялом мала ще одну перевагу: різні за довжиною мотузки перешкоджали собакам, що біжать позаду, кидатися на передніх, а передні не могли напасти на задніх, які бігли на коротших мотузках, бо для цього треба було б обертатись. Якщо якийсь і примудрявся зчепитися з сусідом, то опинявся з ним віч-на-віч та ще й наражав себе на погоничів батіг. Проте найбільша перевага цієї запряжки полягала в тому, що, намагаючись напасти на передніх собак, задні налягали на посторонки, а що швидше їхали санки, то швидше біг і переслідуваний собака. В такий спосіб задній ніколи не міг наздогнати переднього. Що швидше біг один, то хутчій утікав од нього другий, а значить швидше бігли й інші собаки. В результаті всього цього швидше рухалися й санки. Такими хитрими вивертами людина зміцнювала свою владу над тваринами.
Міт-Са був дуже схожий на батька, тож успадкував від нього й мудрість. Він давно вже помітив, що Ліп-Ліп переслідує Біле Ікло; але тоді Ліп-Ліп належав іншому індіанцеві, й Міт-Са насмілювався лише крадькома шпурнути в нього камінцем. А тепер, коли Ліп-Ліп став його собакою, він, щоб помститися йому за минуле, прив’язав до найдовшого мотузка. Це немовби робило Ліп-Ліпа ватажком і здавалося навіть почесним. Насправді ж нічого почесного в цьому не було; навпаки, замість того, щоб командувати зграєю й тримати її в покорі, він зробився предметом ненависті й нападів усіх собак.
Оскільки Ліп-Ліп
