Біле Ікло - Джек Лондон

Розділ четвертий

Стежкою богів

Восени, коли дні стали коротшими й повіяло холодом, а світанки стрічали першими приморозками, вовчукові трапилася нагода втекти на волю. У селищі вже кілька днів панувала метушня. Індіянці розбирали літні вігвами й готувалися вийти на осіннє полювання. Біле Ікло зірко стежив за цим пожадливими очима і, коли вігвами було розібрано, а майно повантажено в човни, він усе зрозумів. Довбанки одна за одною почали відчалювати від берега, декотрі вже зникли з очей, пливучи за водою.

Біле Ікло вирішив залишитися й слушної хвилини втік із селища до лісу. Перепливши струмок, якого вже затягнуло тоненькою кригою, він заплутав свої сліди. Потім заліг у самісіньких хащах і почав чекати. Час минав, і він устиг кілька разів заснути, прокинутися й знову заснути. Вовчук пробудився від голосу Сірого Бобра, що кликав його. Потім почулися й інші голоси — дружини й господаревого сина Міт-Са, які допомагали в пошуках і ще голосніше його гукали.

Біле Ікло затремтів з ляку, почувши свою кличку, але не вийшов із лісу, хоча страшенно кортіло відгукнутися на заклик хазяїна. Незабаром голоси стихли десь удалині, і тоді він вибрався з кущів, задоволений, що втеча вдалася. Насувались сутінки. Біле Ікло грався, петляючи між деревами, радіючи волі. Та раптом його охопило почуття самотності. Він присів, тривожно прислухаючись до лісової тиші: ніде ані шелесне… Ліс похмуро мовчав, і в цьому мовчанні, здавалося, крилася якась невидима й таємнича небезпека. Біле Ікло придивлявся до невиразних обрисів високих дерев, що могли ховати у своїх кронах всіляке страхіття, у густі тіні між ними, де міг причаїтися будь-який ворог.

Потім йому стало холодно, а теплої стіни вігвама, біля якої він завжди грівся, тут не було. Мороз дошкуляв Білому Іклу й він підіймав по черзі то одну, то другу передні лапи, підгинав під себе, потім прикрив їх своїм пухнастим хвостом, і в мить дрімоти перед ним постало видиво. Не було нічого дивного в тому, що в його очах ожили знайомі картини. Він знову побачив селище, вігвами, полум’я багать, почув пронизливі голоси жінок, грубий чоловічий бас, гавкіт собак. Біле Ікло зголоднів і згадав шматки м’яса та риби, які йому перепадали від людей. Але зараз його оточила зловісна тиша, що обіцяла не їжу, а небезпеку.

Неволя розпестила вовчука. Залежність від людей позбавила його якоїсь важливої частини сили. Йому невідомі були турбота й відповідальність, він розучився дбати про себе, навіть добувати собі поживу. Надходила ніч. Його зір і слух, призвичаєні до постійної зміни картин і звуків, гомону й галасу, шуму й руху селища, виявилися тут непотрібними. Нічого було робити, нічого слухати, ні на що дивитися. Він намагався вловити хоч найменший шерех або рух, що порушили б цю затяту тишу. В цім безгомінні й нерухомості природи він відчував лише якусь страшну небезпеку.

Біле Ікло затремтів. Щось величезне й безформне пронеслося в нього перед очима. На землю впала тінь дерева, освітленого місяцем, що виглянув із-за хмар. Заспокоївшись, він тихенько заскімлив, але, згадавши, що цим може накликати на себе біду, принадити притаєного ворога, замовк.

Дерево, охоплене нічним морозом, голосно рипнуло в нього над головою. Вовчук розпачливо завив і, не чуючи під собою ніг від жаху, прожогом кинувся до селища. Він відчув непереборну тягу до людини, потребу в її захисті. У його ніздрях стояв запах диму від багать, у вухах бриніли людські голоси, дитячий галас. Біле Ікло вибіг з лісу на залиту місяцем галявину, де не було ні тіней, ні мороку, але його очі не побачили знайомого селища. Він забув, що люди пішли відтіля.

Вовчук зупинився, потім завмер на мить — і завив… Бігти було нікуди. Його охопила глибока печаль, і він сумовито тинявся пустельним селищем, обнюхуючи купи сміття й мотлоху, залишеного богами. Зараз він радий був би, якби якась жінка спересердя жбурнула в нього камінцем, тішився б, якби його стусонув своєю тяжкою рукою Сірий Бобер, навіть Ліп-Ліпові зрадів би, хоч як би той гарчав, а боягузливих гавкучих псів зустрів би зі щирим захватом.

Вовчук побрів до того місця, де стояв колись вігвам Сірого Бобра, сів і підняв морду до місяця. Спазми стискали йому горло, і з його пащі, десь із самої глибини, з грудей вирвалося перше вовче виття, в якому Біле Ікло виливав усю свою тугу самотності, усі свої страхи, усю журбу за Кічі, всі свої смутки та жалі й передчуття прийдешніх злигоднів; біль страждань і скорбота — все вилилося в протяжному жалісному витті. Це було виття, що вперше вирвалося із грудей Білого Ікла, який дорослішав і ставав справжнім вовком.

З настанням ранку його страхи розвіялись, але почуття самотності гнітило ще дужче. Пустельне селище, в якому ще так недавно вирувало життя, розривало жалем його серце. Тож він обернувся в ліс і побіг уздовж берега річки за водою. Він біг цілий день, не дозволяючи собі й на мить зупинитися. Здавалося, він може бігти вічно. Його дуже тіло не піддавалося втомі. А коли він все-таки зморився, то витривалість, що дісталася йому від предків, гнала його далі й далі.

Там, де річка бігла поміж крутими берегами, Біле Ікло видряпувався на кручі. Джерела й струмки, що впадали в Маккензі, він перепливав або переходив убрід. Часто йому доводилося бігти вузькою крижаною крайкою, що намерзла біля берега; тонкий лід ламався, він насилу вилазив з води на берег і вперто долав наступні перешкоди на своєму шляху. Біле Ікло не раз був на волосину від загибелі, та знаючи, що от-от знайде сліди богів у тому місці, де вони мають причалити до берега, мчав далі.

Хоч він був і розумніший, ніж його побратими, проте не міг уявою сягнути протилежного берега річки Маккензі. Йому й на думку не спадало, що ті сліди, яких він шукає, можуть бути там. Напевне, згодом він набрався б досвіду в мандрівках, постаршав, навчився б відшукувати сліди вздовж річкових берегів, тож припустив би й цю можливість. Та зрілість була в майбутньому. Зараз же він біг навмання за водою своїм берегом Маккензі й ні на що інше не зважав.

Біле Ікло біг цілу ніч, зустрічаючи в темряві безліч перешкод, які сповільнювали його просування вперед, проте бажання рухатися далі в нього не пропадало. Пополудні наступної днини, коли вовчук пробіг безупину тридцять годин, навіть його залізні м’язи втомились, і вже