Біле Ікло - Джек Лондон
Щойно сани рушили з місця, вся запряжка погналася за Ліп-Ліпом, і так тривало цілісінький день. Ображений Ліп-Ліп спочатку озирався на своїх переслідувачів, пориваючись кинутися на них, але Міт-Са щоразу хльоскав його по голові тридцятифутовим батогом, сплетеним із в’ялених оленячих кишок, і той батіг змушував його обертатися й бігти вперед. Ліп-Ліп не побоявся б зчепитися з усією запряжкою, проте батіг дошкуляв дужче і йому не залишалося нічого іншого, як напинати мотузка й рятувати боки від зубів своїх товаришів.
Однак у голові індіянського хлопчика крилися ще витонченіші хитрощі. Щоб посилити ворожість собак до Ліп-Ліпа, Міт-Са почав виділяти ватажка з-поміж інших собак: годував його м’ясом у присутності всієї зграї й нікому іншому м’яса не давав. Собаки скаженіли. Вони металися навколо Ліп-Ліпа, поки він їв, але близько підходити не насмілювалися, тому що Міт-Са стояв біля нього з батогом у руці. А коли м’яса не було, Міт-Са відганяв запряжку подалі й робив вигляд, ніби годує тільки Ліп-Ліпа.
Біле Ікло охоче взявся до роботи. Довгий шлях довелося йому пройти і чимало злигоднів зазнати, перш ніж він потрапив до людей, тож він розумів, що марно опиратися їхній силі, що треба скоритися. До того ж переслідування зграї привчило його менше зважати на них. Дурні собаки нічого не важили в його житті, зате людина та її значення незмірно виросли в його очах. Вовчук не приятелював з тваринами. Кічі він майже забув, і йому зосталася тільки вірність богам, яких молодий вовк визнав своїми панами. Тільки через цю вірність, що стала чи не єдиним способом виражати свої почуття, Біле Ікло старанно працював, слухався наказів і підкорявся дисципліні, був покірним і відданим. Він трудився чесно й завзято. Ці риси притаманні прирученому вовку й дикому псові, а Біле Ікло був наділений щонайкращими якостями, яких могла вимагати від нього людина.
Спілкування вовчука із собаками зводилося до жорстокого суперництва, а виражалося воно у невпинній ворожнечі та ненависті. Він ніколи не загравав з ними. Біле Ікло вмів битися — й бився, віддячуючи стократ за всі укуси й кривди, яких зазнав тоді, коли Ліп-Ліп верховодив зграєю. Тепер Ліп-Ліп був ватажком, коли біг на кінці довгого мотузка попереду своїх товаришів і тягнув з ними санки, що підстрибували на снігу. На стоянках Ліп-Ліп тримався ближче до Міт-Са, Сірого Бобра й Клу-Куч, не наважуючись відійти від богів, тому що тепер ікла всіх собак були спрямовані проти нього й він зазнав на собі всієї ворожнечі, що її досі зазнавав Біле Ікло. Коли Ліп-Ліп занепав, Біле Ікло міг би стати ватажком зграї, але він був занадто похмурий і замкнений для цього. Вовчук або не зважав на своїх товаришів, або гризся з ними. Зустрічаючись із ним, собаки звертали з дороги, і жоден з них, навіть найсміливіший, не наважувався забрати в Білого Ікла його частку м’яса. Навпаки, вони намагалися якнайшвидше проковтнути своє, щоб часом він у них не відібрав. Біле Ікло добре засвоїв закон: придушуй слабшого й корися дужчому. Він квапливо з’їдав свою частку і непереливки було тому собаці, що не встигав до цього часу впоратися зі своєю! Грізне гарчання, вишкірені ікла — і вже вовчук доїдав його пайку, а собаці лишалося тільки довіряти своє обурення байдужим зіркам.
Вряди-годи якийсь пес повставав проти нього, але Біле Ікло хутко укоськував непокірного. Це було йому за іграшки. Вовчук ревно оберігав своє привілейоване становище й зубами відповідав на будь-яку спробу зазіхнути на нього. Гризлися зазвичай недовго. Хіба ж могли собаки упоратися з ним? Вони обливалися кров’ю, ще й не отямившись, і переможені були вже тоді, коли тільки збиралися зав’язати поєдинок.
Біле Ікло підтримував таку дисципліну в зграї, якої вимагали до себе боги. Він ніколи не потурав псам і вимагав безмежної поваги до себе. Між собою собаки могли робити, що завгодно, це його не обходило. Біле Ікло стежив тільки за тим, щоб собаки не зазіхали на його привілеї, поступались йому дорогою, коли він з’являвся серед зграї, і визнавали його владу над собою. Варто було якомусь із них войовничо набундючитись, ощиритися або наїжачитись, як вовчук шалено налітав на винуватого й немилосердно та люто доводив йому помилковість такої поведінки.
Він був страшним тираном. Влада його була тверда, мов криця. Біле Ікло був нещадний до слабшого. Давала взнаки дитяча школа виживання й наука досвідченої матері Кічі. Жорстока боротьба за існування гартувала вовчука з раннього дитинства, коли вдвох із матір’ю вони боролися за життя в суворій північній пустелі. Тим досвідом він користувався у своєму житті вже й без матері. Недарма ж так тихо скрадався він, коли неподалік проходив якийсь більший звір. Він гнобив кволого, але поважав дужого. І впродовж тривалої подорожі з Сірим Бобром, коли вони зупинялися в індіянських селищах, де було повно дорослих псів, Біле Ікло ходив сторожко і скрадливо.
Минуло кілька місяців, а Сірий Бобер знай подорожував. Довга дорога й старанна праця в запряжці додали сил Білому Іклу й зробили його ще дужчим, а його розумовий розвиток майже завершився. Він добре пізнав навколишній світ, частинкою якого почувався сам. І дивився вовчук на нього похмуро, без ніяких ілюзій. Суворі й безкомпромісні були його погляди. Довколишній світ був брутальний і жорстокий, позбавлений тепла, приязні, любові та лагідності.
Біле Ікло не прихилився навіть до Сірого Бобра, який був хоч і богом, але богом жорстоким. Вовчук охоче визнавав його владу над собою, але ця влада ґрунтувалася на розумовій перевазі та грубій силі. У самому єстві Білого Ікла щось потребувало такої влади — якби не ця потреба, то він не повернувся з лісу й не виявив би своєї покори, не довів би цим своєї вірності богам. Та в ньому таїлися ще ніким не досліджені глибини. Добрим словом або ласкавим дотиком Сірий Бобер міг би проникнути до них, але Сірий Бобер ніколи не пестив вовчука, не сказав йому жодного доброго слова. Не було в нього такої звички. Перевага Сірого Бобра ґрунтувалася на жорстокості, його вищість підтримувалася немилосердно, й володарював він так само запекло: правосуддя чинив ломакою, справедливість
