День гніву - Юрій Косач
— Вашмосте, — сказав ззаду драгун, — люди йдуть кінно…
Ласко здригнувся, поглянув на Грязного, торкнув його, той забелькотів: «Боярине Борисе Івановичу, гей, боярине…»
На шляху стояли вершники. Драгуни зняли пищалі, Грязной забурмотів, покліпав очима, оковитою било від нього, листва тремтіла.
— З Богом, людкове, — озвався, проганяючи страх, пан Ласко, — чиї будете?
— Свої, — насмішкувато озвався верхівець, і Ласко пізнавав цей голос, — пана Петронія Ласка віра?
— Його самого.
— То ми добре дбали, вістовці від пана сенатора. Позволь ближче, вашець.
Ласко під’їхав і на віддалі півконя пізнав Рославця.
— В чому річ?
— Маєш, вашмость, віддати мені листи до думного дяка, не мають іти.
— Азали ж маєш про те цидулу від пана сенатора з сиґнетом?
— Маю, — сказав Рославець, — дивись сюди, — і, наїхавши на нього, блиснув дулом пістоля, приставив його Ласкові до грудей.
— Писни тільки, вашмость, підеш до Авраама. Зволь дати листи.
— Ви — тать і розбійник, вашець, за теє заплатите.
— Все в божій ласці, — засміявся магістр, — а поки що поспіши з листами.
Ласко, тремтячи, з пістолем на грудях, розщібував торбину, а тоді над’їхав Грязной, хрипло й сонно питаючись, у чому річ.
— У тому, — блиснув пістоль у Соболя в руці, — тільки рушся…
Грязной відразу отверезів:
— Розбій, — крикнув, — я гонець єго велічества! Я — государів муж, черкеси!..
— Тож і просимо тебе, — ґречно сказав Соболь, — не починай з нами справи, поїдеш восвояси…
Драгуни були ні в тих ні в сих, але бачили здалека, що це подобає на веремію. Двоє націлились з пищалів, але їх випередив ченчик, заставляючи пістолями в обох руках. Рославець, вихопивши Ласкові листи, крикнув до драгунів:
— Нас, кінники, йде купа. Коли хочете, накладайте гирями, а ми вас не займаємо. Ви чиї?
— Благочестиві, — глухо відізвався драгун, — сенаторської хоругви…
— Але ви, пеські діти, не за благочестивими тягнете, — наїхав на них велет-ченчик, — гемонам служите.
— А хто ви будете?
— Пана Пободайла діти, з його купи, на загибель панам, — гукнув Рославець і знав, що драгуни вже знітились.
— І ми з вами підемо, чи що, Яцьку?
— Авжеж, підемо, — озвався Яцько-драгун, — ми про пана Пободайла давно питаємось.
Ченчик, проте, забрав їм оружжя.
— Бачиш, вашмосте, — проказав Рославець до Ласка, — непереливки. Раджу, не протився…
Грязной рикнув і шарпнувся до шаблі, але ченчик під’їхав, підняв його на сідлі й опустив знов, викрутив йому руки й прив’язав його до його ж шаблі, московитянин затих. Пан же Ласко сопів і обтирав піт.
— Нехороше, вашмосте, вельми нехороше.
— Як нам служба велить, — засміявся Соболь, і Ласко отетерів, нахилився, щоб розглядіти:
— То й пан Соболь тут?
Соболь зняв перед ним шапочку.
Рославець від’їхав з ним набік, залишаючи ченчика на варті.
Він кінчив перечитувати листи до місяця. Канцлер Корони й пан М’ясовський через сенатора Кисіля (вибрали собі зумисне посередника до Москви!) просили думних бояр, хитрими і прелесними словами, Хмельницькому не вірити, ані гарматами, ані гаківницями, ані ратними людьми не спомагати, а кордон, як і досі, тримати під стрільцями, живої душі не пропускаючи. А якби якісь оружні купи перейшли ненароком через кордон, зачинити під сторожу, бо ребелія страшна не тільки Короні, але загрожує ще й іншим краям. Прелесним листам Хмельницького щодо союзу з Литвою не вірити, литовський Великий князь не дасть ніякої підмоги козакам. Усе це крутійство, все це козацька, а може, й ще дальша інтрига. В приватному листі Кисіль клявся думному дякові в свойому благочестії, як то він монастирі хоронить, і перестерігав перед Хмельницьким, зависоко, мовляв, починає, накладає з єзуїтами й з аріанами…
— Вашмосте Соболю, бранців віддай драгунам, щоб пильнували, ось і листи, з ними поїдеш у Білу Церкву, адже ж нема чого тобі вертатись? Брат Андрій при тобі, коні маєш, як орли. Пильнуй, щоб не попастись вишневиччанам, хоч їхні купи бояться лісів. Драгунам вір, зле не дивляться. Наших зустрінеш — розговоришся. А в Білій Церкві скажи пану Виговському, що ставлюсь[322] незабаром, у нього через його гінця, пана Тарфелла, передам авізо…
— Хіба ти не з нами, магістре?..
Рославець люб’язно стиснув його за рамена.
— Маю ще в Києві турботи, мості Соболю. Крім публічної справи, непокоюсь за панну каштелянівну. Відплата мості сенатора її не мине. Поки не знатиму, що вона в безпеці, не рушусь з Києва. Будь же здоров і йди щасливо…
Соболь здвигнув плечима. Кожен має свої турботи, а проте було б лучше…
— Щаслива путь, браття.
Рославець ще постояв і глядів, як громада вершників, оточивши пана Ласка й московитянина, що сердечно й люто проклинав, поки його кулаєм не втишив котрийсь драгун, взялась на доріжку в лісі. Ще тріщав хмиз і шугали сполохані птиці, згодом все стихло. Тоді Рославець завернув коня на київський шлях.
14
У садах на Поділлі, на лугах при Печерській слободі вже вилискували коси, але страдна була тая косовиця, луги вмлівали від шквару. По сарані посуха, а літо лиш починаюсь. Ночі не встигали холодити землю, втім парили й вони — багряні, розжеврені; може, це запалювали небо віщі знаки, невидані комети, може, від Почайни горіли ліси, там, говорили, проходили козацькі й дейнецькі загони на Сіверщину.
Рославець, знеможений, повернувся з Печерська у Братську обитель. В Дівичому, у стариць на Печерську, за ласкою Гізеля, захистили панну Оленку. На той час, поки вигасне лють воєводи, а в нього руки довженькі, проживала б у монастирі з добрими черницями. Там воєвода не найшов би її так скоро, хоч би й розіслав гончих шпиків, а пані каштеляниха, за призволом каштеляна, мала її відвідувати. Втім і сама панна потребувала самотності. Рославець бачив, що хоч про давнє говорила мало, але ще вагалась, ще