День гніву - Юрій Косач

і затягів, з подаруванням усім свободи — всім, хто на нашій землі живе, з правом до вільного вірування, до вільної праці на ріллі, в торгівлі й ремеслі… Така викільчить республіка! Як за давніх часів, за київських князів, що правили за дозволом і порадою суспільства, а не за своїм уподобанням. Республіка, що нам, не захожим і наїжджим, а дітям Роксоланії, без холопа й без пана, від Низу аж ген — де лиш наш живе хрещений люд, буде оселею…

Єрлич сміявся, пощипуючи борідку. Ласко, вбгавши голівку в плечі, виглядав блідо й кволо з-за регалій[327] з книгами. А воєвода сів у крісло і сопів, свердлував Рославця очима. Не витримав і вдарив кулаком об поруччя — блиснули самоцвіти на його перстенях.

— Теревені говориш, мості пане! Химериш, вашець. Ніколи того не буде, ніколи не відродиш київської давнини. Вітер у тебе в голові, мариш, сниш, причинний, юродивий.

— Чому, ваша милосте, — сказав Рославець, — не віриш в це?..

— Ви з ним договоритесь, мості сенаторе, — крикнув Єрлич, — се все маячіння, се неприкаяного блудословіє…

— Цить, отче, — озвався Кисіль, — я хочу з ним говорити…

— Такого в диби й до ката!..

— На те час, буде час. Скаже ж мені він, причинний, що не до речі говорю? Я на землі стою обома ногами, я йому промовляю до його завихляного лоба. Не він один так думає, те все нашепотіли йому — і тут, у Києві, такі є, і там, у Білій Церкві.. То є недуга фантазії! — пискливо кричав Кисіль. — Химера! З чим ся пориваєте, небораки? На кого? Хто з вами? З немитими хлопами йдете, з хиткою черню? Азали ж розум у вашій голові, конспіратори? Азали ж не подобаєте на того Катиліну, що своєю алчбою до володіння пірвався на мудрість сенату й упав так нікчемно? Катиліни єсьте, катиліни!

— Катиліна, — сказав Рославець, — більше для своєї привати конспірував, аніж для публічного добра, приклад сей, мості воєводо, не влучний. А вже найнетрафніше[328] те, що ти, ваша мосте, рівняєш з Римом сю корону. Де тут римські бачиш чесноти? Де мужі такої кебети, як хоч би Катон, Цицерон, не кажучи про Помпеуша, Красса, Цезаря?.. Де римська справедливість? Де право? Де римський обичай? Злодійство, розбійництво, тиранія — се є тієї корони чесноти. Сваволя королевенят, утиск люду, заборона релігії, темнота, здирство, ґвалт, ошуканство, здирство, пиха, розпуста — ось чим стоїть річ Посполита. І ти, мості воєводо, за нею горою. Ти пана Хмельницького — а величі діла його ще не обняти розумом, ще тільки зоря його зійшла — збагнути не хочеш!.. Так, так, мості воєводо, говорив я вже з тобою. Не наш ти чоловік, не нашим духом дишеш, забув-єси свою націю, свою релігію…

— Неправда, — скочив Кисіль, — неправда тому! Я за націю і релігію стою, як мур!..

Рославець посміхнувся.

— Колись, може, стояв-єси, давніше стояв, як ще жив митрополит Могила, Йов Борецький, — не кажу, честь за се тобі. Але нині того вже замало. Нині інші люди ся народили, сенаторе. Діти в залізо повбирані. Нині золотої середини нема. Нині на півдороги не стоять. Нині знають: албо ми, албо вони… Нема з ким кажеш? Неправда — вся Русь встає. Хто живий. І люд, і міщанство, і шляхта йде, така, що ще недавно відрікалась від свойого, — і її сколихнуло…

— Задля злодійства й пихи… — писнув Ласко.

— Ні, пане Ласко, пиху і майно мали Кричевські, Теодоровичі й інші, але задля любові до вітчизни. Пішли, бо мужа побачили нарешті, що, може, Цезарем стане…

— Як Русь Римом! — засміявся Єрлич.

— І стане, отче! — з запалом крикнув Рославець. — Сам ти прийдеш і поклонишся. На руїнах вашої Корони, на попелищах нашої неволі — встане нова республіка!

— Чернь вас задавить!..

— Не бійся — голова є в нас, що чернь приборкає, коли треба — залізом випалить. Так не є зле. Що ґвалт буває від черні — не диво, ліс рубають — тріски летять. З сухим деревом і мокре горить. Не пеняйте, бо самі винні ви, королевенята. Ґвалт за ґвалт! Але й черні скаже наш Богдан зась, коли буде треба…

— Маєте ж потенції за собою? Хто нині без опори на потенції може політикувати?..

— Не в потенціях шукаємо сили, а в собі самих, пане Ласко! Коли будемо сильні самі через себе, то й європейські потенції прийдуть до нас…

— І поможуть вам повалити корону, цей щит — захист перед Азією?..

— На такий щит давно вже Європа не надіється. Наш — козацький — щит буде для неї певніший…

— Так і повірять європейські мужі твоїй хлопській республіці, вашець? За серм’ягами й кожухами, за Перебийносами й Кошками вашими будуть певні?

— Чудний ти, отче Єрличу, — посміхнувся магістр, — хіба ж тільки Кошки й Перебийноси в нас? Хто з нами — не знаєш, бо ще не час, але й ті, які вже відкрито станули коло Богдана-Зіновія, хоч би Виговські й Нечаї, Зеленські й Хмілецькі, не мають ясних голів? Гай-гай, якби ваші коронні підголовки хоч би трохи мали їхнього розуму… А пан Гловацький, а пан Лісницький, а Гоголь, а Воронченко? Ачей знаєте їх?..

— Худопахолки, шляхетки…

— Хоч би й підло уроджені, що з того? Чи ж казати вам, освіченим і розумним, що не за мамону придбаєш собі розуму, що й холоп, і кожум’яка можуть мати більше кебети, ніж ваш пан диґнітар у золотому ридвані…

— Плебс пошиєш у сенаторів, то хто буде сіяти-орати?..

— Атож-бо то й є! Боїтесь того, бачу. За маєтності свої боїтесь, за багатства!.. Не за Річ Посполиту, що в неї давно вже й самі не вірите, а тільки за свої капшуки, за свої салітарні[329], за свої лани боїтесь, мості панове!..

Кисіль давно вже не брав участі в цій розмові. Він сидів і дивився, як догоряють свічі в важенних мідяних свічниках. Жовтий віск топився й спливав по міді прозорим струменем. Було вже по півночі. Гайдуки, прислонившись до одвірків, дрімали, розкривши роти. Їх приспала тая розмова. А носівський і брусилівський пан, сенатор і каштелян, спершись на поруччя, закляк, закам’янів. Старість чи нудьга його гнобила. Восково взялось його високе чоло, над яким пнявся рідкий сивий чуб, втомлено, ох, як же втомлено дивились ці, колись бистрі, очі. Запались жовті щоки. Важко дихав. Пальці, прикрашені сиґнетами, корчійно обійняли левові голови, вирізьблені в дереві. Про що думав? Про свій довгий, вже надто довгий вік, такий химерний, але й фортунний, про те, як зі щабля на щабель