Українська література » Сучасна проза » День гніву - Юрій Косач

День гніву - Юрій Косач

Читаємо онлайн День гніву - Юрій Косач
вперто пнявся нагору, де золото й блиск? Як з худого міщанина, нікому невідомого Адамка, вибився в люди? Як парвеніушом[330] доп’яв староства, й каштелянства, й брацлавського воєводства, а тепер ждав-дожидався тільки смерті Януша Тишкевича, щоб стати й київським воєводою? Як — єдиний сенатор-православний — не лічив ні куфрів, ні волок чорнозему й чорнолісу? Як з убогого перекупщика вибився на луччого богатиря Речі Посполитої?..

Чи про що інше думав пан сенатор?

Злющий чернець Єрлич, ця суха людинка, лиха на весь світ, на всіх людей Божих, ця ходяча жовч, замовк і тільки його зікри, то пломеніючи, то гаснучи, водили за Рославцем. Пан Ласко, знітившись, поправляв свічі.

— А що, мості Рославче, — озвався тихо Кисіль, — коли впаде ваше діло? Коли Хмельницького не фортуна зустріне, а лобне місце у Варшаві, як многих перед ним?.. Як Сулиму… Павлюка…

— Що ж, мості сенаторе, — так само тихо відрік Рославець, — така буде Божа воля. Але жаром вічно палаючого смолоскипа буде це ім’я для поколінь української землі, й те, що вже посіяв, не вимете жоден вихор із ґрунту…

Ще лютіше поглянув на нього чернець Єрлич. Рославець думав: звідки ця жовчна натура, цей апостат? Чувши ім’я Хмельницького, здригався, так його ненавидів, в своїй затхлій келії, без сонця й жизні, писав, снував якесь своє плетиво заздрості, безсилої старечої люті.

Сенатор зітхнув, і свічі, що знічев’я зайнялись яснішим полум’ям, осяяли його вкрай утомлене, брякле обличчя.

— Іди, мості Рославче… Іди, хай тебе провадить Бог… Твоїми Шляхами… Йди…

Єрлич і Ласко тигрячо стрибнули до крісла.

— Мості сенаторе, як це?..

Кисіль нетерпляче махнув їм рукою, щоб йшли геть. Він дивився на Рославця, й магістрові видалось на мить, що там, у глибах Кисілевих очей, затліла якась тиха жаринка.

— Іди, вашмосте… — знов сказав сенатор, вже зовсім тихо, мов через мряковинну завісу.

Рославець виходив з цієї мовчазної незугарної палати. На майдані, не затінений деревами, височився, як велетенська скеля, сенаторський дім, пустий і сліпий, хоч хропіла там незліченна челядь і служба ще ходила навшпиньках з покою в покій, чекала, коли сенатор піде на спочинок. Вгорі, на вежечці блимало світельце. «Як у черствій цій душі, — подумав Рославець, — ще не все вигасло, ще тліє», — і, тільки дихнувшу свіжою ніччю, тільки узрівши зорі, що так тихо, але так сріблясто мерехтіли над садами, збагнув, що він вільний, як добре, що він зовсім вільний…

16

— Розлилися круті бережечки по роздоллі, гей-гей, пожурились славні козаченьки, гей-гей, у неволі… Не добув-єм з тобою медового місяця в Чигирині, моя пані Єлено, не натішився я тобою… Цих білих рук не цілував, не надивився на те рум’яне личко… Із сином Юрасиком не нагулявся, а вже пора моя прийшла повертатись до мойого товариства славетного, до лицарства мойого найулюбленішого…

Пише римський муж Саллюстіуш до Цезаря:

«А понеже ти, звитяжцю, вирішаєш про війну й мир: війну бо закінчуєш миром, а мир укладаєш по справедливому й якмога триваліше, то ж вирішай передусім сам, ти ж повинен порядкувати тим, що найбільш потрібне…»

Покладу твою книгу, римський сенаторе, під узголів’я й замислюсь я, Хмельницький, Божим Смотрінням перед люди виведений з простої людини, з королівського тихого слуги… Азали ж не мав то вибраннішого, луччого з лицарського кола. Азали ж ти, даючи мені шаблю до щасливої руки, дав мені кебету для такого страшного володіння?..

Марс і Скорпіон — найнепевніші сузір’я. Вчать астрологове, що Марс кермує чолом, а Скорпіон — земною алчбою людини. Й між розумом і пристрастю метаюсь. Люто караюсь сумнівами. Кажуть: Хмель має щасливу руку. Кажуть: Хмель носить чаровану сорочку св. Юрія, а в ній не боїться ні кулі, ні меча. Але неправда тому, не показав Господь ясної зорі для Богом даного, диявол теж не обдарував мене чорною силою. Йду самий по світі і самий собі зорі вибираю, й дороги кладу сам, не питаюсь нікого, може, й сліпий іноді йду, спитаюсь тільки римських мужів, закляну їхні тіні, щоб застали мене, як сідаю на коня, як в коло схожу до лицарства…

…Пожурились славні козаченьки, гей-гей, у неволі…

Спитаюсь же друзів, що завтра, може, ворогами стануть? І їм, іноді бачу, як зненависть і заздрість приступає до горл, хоч мої це полковники, й писарі, й осавули. З того прийшли, що й я, — з болю й кривди, а інші — з алчби за славою, але чому ж не вибрали переді мною тієї зорі Марса, що мені світить? За мною пішли й підуть, бо не їх мені, а мене їм Бог дав. Не вони, а я — Інструмент Божий. Рачиш, пане Львисерце-Виговський, і ви, мості полковники, зі мною думати й хотіти — добре буде. Але захоче котрий стати наперекір, як-от Перебийніс, лукавий шкот, як-от Богданович-Зарудний, а з очей йому глядить уже зрада, як Забузький, як Річковський, як Ґанжа — зміїні, захочете ся труднити дейнецтвом і інтригами, — прикую до гармати, як останнього сацюгу, зірву яхонтові, асписові застіжки і позабираю срібні пірначі, бо не для гільтяйського діла ми вийшли в поле й не для привати світить цей Марс, заслоняє Скорпіона.

Прудко біжить час. Гай-гай. Останній липня сьогодні. І цей день, і ця хвилина вже не та, що тільки-но минула, а хвиля Росі не вернеться назад. Ще мене якимсь Хмельницьким називали, мовили: млини ставив, нічим не журився, меди-пива гнав, доматором[331] у Суботові був, навіть добреуродженим не хотіли мене величати. Того, гадюки, черва, не знали, що навіть у найнікчемнішій людині тліє Божа полумінь. Азали ж хлоп, серм’яжник — не людина? Тих оце простих людей я вивів із неволі єгипетської — чуєш, як раюють? — з ядучої ями я вивів їх, з вашого ув’язнення, королевенята, і дорогу їм покажу. Которую яму рили під нами, самі в тую впали. Взяті вже Нестервар, Ладижин, Самгородок, Бар, а ще Львів і ваш Судомир підкурю мушкетерним димом. Задуднять, задуднять ще мої гармати й гаківниці. Тандем[332], кажете, що вся Русь сприсяглася, що жодного не буде міста, яке переді мною боронитиметься…

…Гей-ви, хлопці, ви добрі молойці, гей-гей, не журіться…

Опалінський, познанський підкоморій до архієпископа в Ґнєзні.

«Ultima Julii A. D. 1648[333]. З Луцька пишуть мені, а волос дибом стає: куди йдеш, Рече Посполита? Вже українська ребелія і хлопська повідь у спілці з поганами опанували цілу Україну. Українські міста піддаються Хмельницькому охоче й добровільно. Вся

Відгуки про книгу День гніву - Юрій Косач (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: