День гніву - Юрій Косач
Чи про що інше думав пан сенатор?
Злющий чернець Єрлич, ця суха людинка, лиха на весь світ, на всіх людей Божих, ця ходяча жовч, замовк і тільки його зікри, то пломеніючи, то гаснучи, водили за Рославцем. Пан Ласко, знітившись, поправляв свічі.
— А що, мості Рославче, — озвався тихо Кисіль, — коли впаде ваше діло? Коли Хмельницького не фортуна зустріне, а лобне місце у Варшаві, як многих перед ним?.. Як Сулиму… Павлюка…
— Що ж, мості сенаторе, — так само тихо відрік Рославець, — така буде Божа воля. Але жаром вічно палаючого смолоскипа буде це ім’я для поколінь української землі, й те, що вже посіяв, не вимете жоден вихор із ґрунту…
Ще лютіше поглянув на нього чернець Єрлич. Рославець думав: звідки ця жовчна натура, цей апостат? Чувши ім’я Хмельницького, здригався, так його ненавидів, в своїй затхлій келії, без сонця й жизні, писав, снував якесь своє плетиво заздрості, безсилої старечої люті.
Сенатор зітхнув, і свічі, що знічев’я зайнялись яснішим полум’ям, осяяли його вкрай утомлене, брякле обличчя.
— Іди, мості Рославче… Іди, хай тебе провадить Бог… Твоїми Шляхами… Йди…
Єрлич і Ласко тигрячо стрибнули до крісла.
— Мості сенаторе, як це?..
Кисіль нетерпляче махнув їм рукою, щоб йшли геть. Він дивився на Рославця, й магістрові видалось на мить, що там, у глибах Кисілевих очей, затліла якась тиха жаринка.
— Іди, вашмосте… — знов сказав сенатор, вже зовсім тихо, мов через мряковинну завісу.
Рославець виходив з цієї мовчазної незугарної палати. На майдані, не затінений деревами, височився, як велетенська скеля, сенаторський дім, пустий і сліпий, хоч хропіла там незліченна челядь і служба ще ходила навшпиньках з покою в покій, чекала, коли сенатор піде на спочинок. Вгорі, на вежечці блимало світельце. «Як у черствій цій душі, — подумав Рославець, — ще не все вигасло, ще тліє», — і, тільки дихнувшу свіжою ніччю, тільки узрівши зорі, що так тихо, але так сріблясто мерехтіли над садами, збагнув, що він вільний, як добре, що він зовсім вільний…
16
— Розлилися круті бережечки по роздоллі, гей-гей, пожурились славні козаченьки, гей-гей, у неволі… Не добув-єм з тобою медового місяця в Чигирині, моя пані Єлено, не натішився я тобою… Цих білих рук не цілував, не надивився на те рум’яне личко… Із сином Юрасиком не нагулявся, а вже пора моя прийшла повертатись до мойого товариства славетного, до лицарства мойого найулюбленішого…
Пише римський муж Саллюстіуш до Цезаря:
«А понеже ти, звитяжцю, вирішаєш про війну й мир: війну бо закінчуєш миром, а мир укладаєш по справедливому й якмога триваліше, то ж вирішай передусім сам, ти ж повинен порядкувати тим, що найбільш потрібне…»
Покладу твою книгу, римський сенаторе, під узголів’я й замислюсь я, Хмельницький, Божим Смотрінням перед люди виведений з простої людини, з королівського тихого слуги… Азали ж не мав то вибраннішого, луччого з лицарського кола. Азали ж ти, даючи мені шаблю до щасливої руки, дав мені кебету для такого страшного володіння?..
Марс і Скорпіон — найнепевніші сузір’я. Вчать астрологове, що Марс кермує чолом, а Скорпіон — земною алчбою людини. Й між розумом і пристрастю метаюсь. Люто караюсь сумнівами. Кажуть: Хмель має щасливу руку. Кажуть: Хмель носить чаровану сорочку св. Юрія, а в ній не боїться ні кулі, ні меча. Але неправда тому, не показав Господь ясної зорі для Богом даного, диявол теж не обдарував мене чорною силою. Йду самий по світі і самий собі зорі вибираю, й дороги кладу сам, не питаюсь нікого, може, й сліпий іноді йду, спитаюсь тільки римських мужів, закляну їхні тіні, щоб застали мене, як сідаю на коня, як в коло схожу до лицарства…
…Пожурились славні козаченьки, гей-гей, у неволі…
Спитаюсь же друзів, що завтра, може, ворогами стануть? І їм, іноді бачу, як зненависть і заздрість приступає до горл, хоч мої це полковники, й писарі, й осавули. З того прийшли, що й я, — з болю й кривди, а інші — з алчби за славою, але чому ж не вибрали переді мною тієї зорі Марса, що мені світить? За мною пішли й підуть, бо не їх мені, а мене їм Бог дав. Не вони, а я — Інструмент Божий. Рачиш, пане Львисерце-Виговський, і ви, мості полковники, зі мною думати й хотіти — добре буде. Але захоче котрий стати наперекір, як-от Перебийніс, лукавий шкот, як-от Богданович-Зарудний, а з очей йому глядить уже зрада, як Забузький, як Річковський, як Ґанжа — зміїні, захочете ся труднити дейнецтвом і інтригами, — прикую до гармати, як останнього сацюгу, зірву яхонтові, асписові застіжки і позабираю срібні пірначі, бо не для гільтяйського діла ми вийшли в поле й не для привати світить цей Марс, заслоняє Скорпіона.
Прудко біжить час. Гай-гай. Останній липня сьогодні. І цей день, і ця хвилина вже не та, що тільки-но минула, а хвиля Росі не вернеться назад. Ще мене якимсь Хмельницьким називали, мовили: млини ставив, нічим не журився, меди-пива гнав, доматором[331] у Суботові був, навіть добреуродженим не хотіли мене величати. Того, гадюки, черва, не знали, що навіть у найнікчемнішій людині тліє Божа полумінь. Азали ж хлоп, серм’яжник — не людина? Тих оце простих людей я вивів із неволі єгипетської — чуєш, як раюють? — з ядучої ями я вивів їх, з вашого ув’язнення, королевенята, і дорогу їм покажу. Которую яму рили під нами, самі в тую впали. Взяті вже Нестервар, Ладижин, Самгородок, Бар, а ще Львів і ваш Судомир підкурю мушкетерним димом. Задуднять, задуднять ще мої гармати й гаківниці. Тандем[332], кажете, що вся Русь сприсяглася, що жодного не буде міста, яке переді мною боронитиметься…
…Гей-ви, хлопці, ви добрі молойці, гей-гей, не журіться…
Опалінський, познанський підкоморій до архієпископа в Ґнєзні.
«Ultima Julii A. D. 1648[333]. З Луцька пишуть мені, а волос дибом стає: куди йдеш, Рече Посполита? Вже українська ребелія і хлопська повідь у спілці з поганами опанували цілу Україну. Українські міста піддаються Хмельницькому охоче й добровільно. Вся