День гніву - Юрій Косач
— Польська бута[312]…
— Адам Кисіль її злагіднить, — сказав Тарфелло, — гетьман в ньому бачить мужа великої кебети…
— А я, — Рославець відсунув з пересердям стола і підвівся, щоб заходити по келії, — скурбчика, зрадника і шальвіру бачу…
— То ж поясни це його гетьманській мості, — перечекав його гнів гречин і поскуб волоски на бороді, — докажи йому, що не варт перли свиней. Він до кролевенят не по-варварськи, а по-братньому…
— А вони нашому гетьманові ножа в серце… Знаю я їх! Це коварство, цю єхиду, цю слизь!..
— Не хотів би я в їхній шкурі бути, коли гетьман прозрить це шахрайство… Скаже тоді на весь голос, чого хоче… Вже й так ідуть до нього всі — батька народів, світлоносця бачать… Донці, й калмуки, й волохи…
— І гречини, як ти?
— Як і я, — радісно сказав Тарфелло й блиснув чорними очима, — того дня я довго ждав, щоб узріти утвердження правди…
— Ще до утвердження правди далеко, — відрік Рославець, — ще ця земля багато крови вип’є, поки узрить правду…
— Подвиг і борба єсть жизнь тая, — тихо промовив гречин, — тож, — додав він, знов спохмурнівши, — треба поспішатись…
Магістр того ще дня, добре, що невиспаний повернувся Римша, наказав йому кінно чи пішо, а найшвидше з форшпаном[313], їхати в Мозир.
— Там, — додав Тарфелло, — у жидовина Боруха Майзиса, що під замком держить оренду, ввечір проти Трійці ждатиме чоловік у чорній одежі, мовити: іноземець, з гаслом «до валечної Іаїлі» — того чоловіка, не питаючись много, довезти в секреті до Києва.
— Проти св. Трійці? — почухався Римша. Рославець пильно йому придивився:
— На київський рекгедіц надієшся, сацюго? Я тебе й твого Полегенького-кравчика зо шкіри обдеру…
— Ви того Полегенького ще згадаєте, — пробурмотів Римша, — йому пучки в рот не клади… Його й на Білорусі знають…
— Нагадав, — скрикнув Тарфелло, — від його мості Виговського-Львисерце для Білорусі секретна епістолярія: там же, в Мозирі, відшукай, вашець, шляхтича Поклонського — з гаслом «Старий Бихів». Він все знає, що треба…
— Поклонського? — перепитав Рославець. — Я його знаю… То й білій Русі прийшов час?
— Усім прийде час, — посміхнувся Тарфелло, — і Білорусі, й Покуттю, й Карпатам… З Богом же, вашець…
Вислизнув з келії, але й Рославцеві квапно було до сенатора. «Хто міг бути цей гість із Мозиря, що намовляє Радзивілла до союзу? — думав по дорозі. — Неісповідимі шляхи Господні й союзи сильних цього світу, як і тих, хто цей світ хоче змінити». Що Римша довершить місії, був певний, ця лишка[314] пройде крізь полум’я.
В ці спекотні дні, з вечірніми грозами чув, як прибуває йому сил і снаги. Може, це діяв київський воздух кипучої жизні? Благодать сіятиму на цих горах — з презирством поглянув на натовп коч і ридванів — пани й панята з’їжджались у Київ, страх їх гнав, дим і заграви, брязкотіння заліза. А в вогні й залізі родиться новий світ. Кавалерія генерала Олівера Кромвеля торощила нечестивих, люд вставав за своє право. І тут, на рубежах Європи й Азії, дудніла копитами армія гнаних. Сузір’я обездолених починало мерехтіти. Юпітер перемагав Сатурна. Марс заслоняв Скорпіона…
А цей тучний Скорпіон, цей конфектолюбець, цей влесливий гортановстек, цей пухкорукий Кисіль? Невже помилився Рославець, осуджуючи його так з першого погляду? Того, кого Хмельницький називав своїм добродієм і другом? На кого уповав, як на людську щирість? Перемагаючи себе, переступав поріг воєводиного будинку. Йому не посторонився, бутно пройшов і гукнув на конюхів русявий московський гонець. Срібло на ферязі грало в сонці, метелялась при боці легка боярська шабля. Аргамаки, замітаючи хвостами пилюку, заіржали. Гонець хвацько вступив у стрем’я.
12
Дім Стеткевичів під Хрещатицькою горою видався Рославцеві холодним і хмурим. Від тіні густих берестів було в світлицях темно, пахло лявендою[315] й тмином, глухе, аж чорне, тяжіло дерево на гебанових[316] кріслах, дубових шафах. Магістр заглянув крізь розхилені двері, ідучи нагору, каштеляна новгородського. Важко журився він, видать, сидів у кріслах — читав чи дрімав? Замислювався цілими днями, нерадо виходив до гостей, казала Оленка, а гінцям із Погоста й Нового Двору, забраних черню, махав рукою — «об гетом галава ня баліць», хоч маєтності вщент сплюндровано. Ждав вістей з Білорусі, та ж бо й Річиця, й Гомель не могли відсікти ребелізантів — посміхався, таїв же й він свою радість? Чи не благословив і сина Михайла (а він, як казали, вже сотником у Хмельницького) передатись на той бік?
«Скорбота в цьому домі, — думав Рославець, — німі всі, а одна думка. Так воно, так і треба. Золотої середини нема, пане каштеляне. Від тучі не сховаєшся. Настигне й тебе і грім ударить, хочеш либонь бути тим, що в саму хуртовину хреститься, її не ждавши? А панна Оленка ще в більшому фрасунку, як тоді, в дорозі. Глодає й тебе туга, небого».
— Ігуменові Інокентієві Гізелеві передай, — панна подала магістрові чересок, — на вбогих, не говори тільки від кого, та подякуй за проповідь у кафедральному храмі, я такої не чула давно, — її голос зламався і вія затремтіла… — Це правда, що тільки в Києві маємо злотоустих, словом, мов вогнем, пропалюють тебе…
— Чи ти по це мене кликала, асанно? — погладив магістр своє гостре підборіддя й зукоса споглядав на панну. Вона в Києві розцвіла. Зустрілась кров — південний жар й кров — північна хмурність; по Друцьких-Горських і Соломирецьких, від яких походила мати панни, — кров українська, по Стеткевичах, менських воєводах — білоруська. Чорна коса у жгутах аж синя, рум’янець збронзовів, може, в випукле алебастрове чоло, може, в налиті уста цілував панну київський промінь.
— Я б хотіла сказати, — почала панна й спломеніла, — тільки тобі одному, магістре. Бо ти така чудна душа, але серце добре — ти б збагнув мене… Мій брат Михайло в Білій Церкві, передався до козаків… Батько мовчить, і я не знаю, може, це не нудьга, може, це всі таїмо радість… Благочестію вірні… Магістре, вчора князь Святополк Четвертинський сказав мені про Петронеллю… Теє ти чув?..
— Що княжна утекла з дому й, — магістр прижмурив очиці, — мабуть, передалась до повстанців? Про це вже й у Києві говорять…
— І що ти,
