Піти й не повернутися - Василь Биков

байдужість, готовність терпляче чекати до ночі. «Прокляте село, — скільки вже разів повторяв собі, — воно його знищило. І треба ж було так недоречно натрапити на того фріца, який зчинив галас, устряти в перестрілку, схопити кулю в груди… Але все-таки щось там є. Цей спокій німців у темряві, їхня затаєність, безсумнівно, були штучні, підтримувані суворою дисципліною, неможливі без твердої влади великого начальства. Знову ж антени… Очевидно, там розмістився якийсь великий, може, навіть армійський штаб, бо в глибокому тилу маленького штабу не буде. Як до речі було б розгромити його! Але як ти його розгромиш? Літаки тепер не літають, а встановиться погода — тоді шукай вітра в полі, як оцю триклятущу базу боєприпасів».

Йому не щастило з самого початку, а в кінці — тим більше. Коли б не це поранення, яке, власне кажучи, погубило його, він би, напевно, щось придумав. Можна було б улаштувати засаду, взяти «язика»… А тепер як візьмеш? Тепер його самого можна узяти замість «язика», тільки що користі від нього буде мало. А втім, поки він живий і в нього є граната, якої вистачить для обох і для цієї от лазні, — його ворог не візьме. Певно, на гранату зараз уся надія.

Та минав час, а їх ніхто не турбував у цій тісній і темній схованці на відшибі од села. Пивоваров тепер більше стояв за простінком, коментуючи зрідка те, що вдавалося побачити крізь щілину. Та ось він стих, мабуть, нічого особливого там не було видно, і лейтенант раптом тихо запитав:

— У тебе мати є?

Певно, це було дивне в їхньому становищі запитання, і Пивоваров не зрозумів.

— Га? Що ви сказали?

— Мати в тебе є?

— Є, аякже.

— І батько?

— Ні, батька немає.

— Що, помер?

— Та так, — непевно відказав Пивоваров. — З матір'ю жили. Коли б вона знала, як нам тут! Ото було б страху!..

— Хороша мама?

— Авжеж, — просто підтвердив боєць. — Я ж у неї один. Бувало, все для мене.

— Звідки родом?

— Я? З-під Пскова. Є таке містечко Порхов, може, чули? Там жив. Мама в школі вчителювала.

— Кажеш, жаліла?

— Ну. Ще й як! Просто смішно було. З хлопцями коли побешкетую — трагедія. Сніданок не доїм — трагедія. А коли вже захворію — ого! Усіх лікарів поставить на ноги, тиждень ліками годуватиме. Смішно було… А тепер — не смішно.

— Тепер не смішно, — зітхнув лейтенант.

— Мама золота. Я у неї один, але ж і вона в мене теж одна. У нас там і родичів ніяких. Мама із Ленінграда сама. До революції в Пітері жила. Скільки мені про Пітер порозказувала. А я так ні разу й не був. Усе збирався, збирався. Тепер хіба що після війни.

— Напевно, після війни.

— Я, знаєте, я нічого. Я не дуже: уб’ють, ну й що ж! Маму шкода…

Маму, звичайно, шкода, мовчки погодився Івановський. Шкода і батька так само. Навіть такого, яким був його батько, ветеринар Івановський. Не дуже добрий і не надто розумний, любив погомоніти з чоловіками, навіть випити при нагоді, він часом здавався неохайним, пошарпаним життям невдахою. Справді, в усіх були дружини, які турбувалися про харчування, побут, сімейні зручності, хай по-різному, але неодмінно поважали своїх чоловіків-командирів. А вони з батьком, скільки й пам'ятав Ігор, завжди жили в якихось комірчинах, кутках, на приватних єврейських квартирах, обідали коли і як доведеться, обходилися куском сала, мискою капусти, консервами, однією на двох алюмінієвою ложкою. Матері своєї Ігор не пам'ятав і майже ніколи не запитував про неї у батька; він знав: варто лише почати цю розмову, як батько не втримається від сліз. З матір'ю була пов'язана якась сімейна драма Івановських, і син навіть не знав, чи на той час була мати жива, чи, може, давно померла. А втім, як з'ясувалося потім, батько теж про це не знав.

Про батька Івановського знайомі говорили різне, по-різному ставився до нього син, але все одно це був батько, який посвоєму любив єдиного сина, бажав йому тільки доброго, радів його майбутньому військового. І от дорадувався. Останнього листа від нього Івановський отримав в училищі, перед випуском, на початку червня; батько тоді був під Белостоком, усе в тому ж прикордонному загоні, а Ігор отримав призначення в Гродно, в розпорядження армійського відділу кадрів, і сподівався, що вони незабаром зустрінуться. Ігор навіть не відписав батькові на листа, а потім уже й відписувати стало нікуди. Де він, жйвий чи ні? Ніхто йому сказати не міг, та й запитати не було в кого. Видно, з батьком Івановського все назавжди покінчено, надії на зустріч не лишилося ніякої.

Так само, як і з його Янінкою.

Дивно, але ту страшну розлуку з дівчиною він переживав куди важче й болісніше, аніж довічну, певно, розлуку з батьком. Правда, потім, у боях, у кривавій метушні фронтових буднів, часто забував про неї, щоб зовсім несподівано де-небудь на ночівлі, в спокійну хвилину, перед тривожною невідомістю бою, раптом згадати до щемкого болю в серці. Він нікому не розповідав про це своє перше і, мабуть, останнє, дуже коротке кохання. Знав — у інших було не краще. Хто на війні не переживає, не сохне, мучиться від розлуки з коханою, матір'ю, дружиною чи дітьми… Розлуки мучили, пекли, болем гризли солдатські серця, і ніхто не міг нічого вдіяти, щоб якось полегшити цей біль.

… Здається, він знову поринув у забуття — заснув або просто принишк на болісній грані між життям і смертю, а