Піти й не повернутися - Василь Биков

коли отямився, то лазня майже потонула в сутінках. Він уже не дивився на годинника, час для нього тепер утратив своє початкове значення, стан Івановського погіршав. Лейтенант часто й неглибоко дихав, ледве переборюючи задишку, вранішні дрижаки змінилися пітливою лихоманкою. Опам'ятавшись, він обвів довкола очима, угледів Пивоварова, що сидів на перекинутому дерев'яному відерці біля віконця і гриз сухаря. Віконце, мабуть, потіло від його дихання, і боєць раз у раз витирав шибку рукавицею.

— Що там? — розплющив і заплющив очі лейтенант.

— Одне і те ж. Нікуди не йдуть, гади.

Не йдуть, — отже, в село не поткнешся. Тоді куди ж, окрім села, тепер можна поткнутися? В полі буде гірше, аніж у цій лазні, в полі його доконає мороз. Але і в лазні навряд щоб вони дочекалися чого доброго.

Чорт, потрібні лижі, даремно він покинув їх у тому селі. Хоча там, під обстрілом, було не до лиж — там рятували голови. Але тепер ось без лиж вони просто не могли нікуди податися з цієї лазні.

Зрештою, йому вже байдуже, лижі йому не будуть потрібні. А Пивоварову вони просто необхідні. Без лиж бійцеві ніяк не добратися до лінії фронту — на першому ж кілометрі дороги його схоплять німці.

— Пивоварчику, як гадаєш, до того села далеко?

— Якого села?

— Ну того, вчорашнього.

— Може, кілометрів зо два.

Виявляється, так близько, а йому вночі здавалося, що вони втекли од нього кілометрів на п'ять, не менше. Хоча міра відстані й часу, мабуть, втратила для нього своє значення, кожен метр шляху і кожна хвилина життя неймовірно подовжувалися його муками, спотворюючи нормальне людське сприйняття їх. Напевно, тепер йому треба більше покладатися на Пивоварова.

— А що треба, товаришу лейтенант? — запитав боєць.

— Сходити по лижі. Вночі. Може, німці не підібрали.

Пивоваров хвилину мовчав, щось прикидаючи, потім, зітхнувши, відказав:

— Що ж, сходжу. Хай тільки стемніє.

— Ага. Треба, знаєш…

— Ну. Тільки ви… Як ви тут?..

— Як-небудь. Я зачекаю.

Ще не зовсім стемніло, але боєць підвівся, почав збиратися в дорогу. Передусім він стяг з ноги кирзовий чобіт і перемотав онучу. Потім витяг із речмішка два сухарі, засунув їх у кишеню штанів; речмішок переставив ближче до Івановського.

— І це… я автомат візьму — добре?

— Візьми.

— З автоматом, знаєте… Якось більше впевненості.

Лейтенант бачив, Пивоваров не міг стримати радості, взявши до рук таку зброю, про яку мріяв кожен боєць на фронті. Автомати ще тільки надходили у війська, піхота була майже уся озброєна гвинтівками. Івановський сам одержав автомат лише напередодні виходу, коли генерал, роздобрившись, наказав своєму коноводу передати автомат лейтенантові. Зрозуміло, що в їхньому становищі зброя важила багато, на одвічній силі зброї трималися тепер мізерні їхні можливості.

— А гвинтівка хай тут побуде.

Лейтенант не заперечував, і Пивоваров зняв з ременя обидва брезентові підсумки, брязнув обоймами і поклав їх на підлогу біля лавки.

— Гвинтівка хороша: бій по центру. Старшина пристрілював.

Івановський неуважно слухав бійця і думав, що гвинтівки, кількох обойм патронів, протитанкової гранати, двох пляшок КС — напевне, цього досить. Пощастить — він дочекається Пивоварова з лижами, і, може, вони щось придумають. А ні, то буде з чим постояти за себе до кінця.

Боєць перемотав і другу онучу, затяг ремінь і з явним задоволенням закинув за плече автомат. Здається, він уже був готовий вирушити в недалекий, але хто знає, наскільки безпечний свій шлях.

— Котра на вашому там? П'ята вже? Ну, я за годинку справлюся. Тут недалеко…

За годину він справиться, і вони знову будуть разом. У хвилину, коли вони знову розходилися, лейтенант відчув, як загалом непогано йому було з цим безвідмовним, терплячим хлопцем і як, напевно, нелегко буде пережити цю годину самому. Відокремленість значно ослабляла їхні сили. У дію вступала дивна, не цілком узгоджена з математикою логіка, коли два розділені пополам становили менше одиниці кожен, тоді як в іншому випадку дві складені одиниці становили більше двох. Напевно, таке не дуже збігалося із нормальною логікою і було можливо тільки на цій війні. А що це було саме так, лейтенант надто добре пересвідчився на власному досвіді.

Боєць готовий був іти, але чомусь гаявся, мабуть, ще бракувало якоїсь дрібниці в їхньому прощанні. Лейтенант знав, у чому полягала та дрібниця, і сам вагався. Появилася остання можливість поткнутися в те прокляте село і спробувати що-небудь дізнатися про той штаб. Хоча б у загальних рисах, щоб не з порожніми руками з’являтися до генерала і хоча б якоюсь мірою виправдати їхню прикру невдачу з базою. Та він не міг не знати, що найменша необережність Пивоварова могла обернутися потрійною бідою, назавжди поховати їхню і без того дуже незначну можливість виконати свій обов'язок і живими повернутися до своїх.

— То я піду, товаришу лейтенант, — наважився Пивоваров і ступив до порога.

Лейтенант сказав:

— Стривай. Знаєш… Я не наказую, дивися сам. Але… Може, як-небудь… Що там, у селі? Аби якось дізнатися…

Він замовк, а Пивоваров усе ще насторожено чекав, але, не дочекавшись більше жодного слова, сказав просто:

— Гаразд. Я спробую.

У лейтенанта всупереч його волі щось запротестувало, аж наче скрикнуло в прострелених грудях. Що значить — спробую, від спроби користі