Піти й не повернутися - Василь Биков

не багато, тут потрібна неабияка хитрість, наполегливість, витримка, та ще, крім усього, треба ризикувати життям. Але Івановський не міг розтлумачити цього бійцеві, щось перешкоджало йому говорити про трагічні, хоч і звичайні на війні речі, до того ж він ледве змагав у собі кволість і біль. Командир тільки зітхнув:

— Дивись там, обережно…

— Гаразд. Ви не турбуйтеся. Я потихеньку…

— Добре. І недовго…

— Авжеж. Ось тут водичка вам, — боєць зачерпнув у діжці й поставив коло нього бляшанку з водою. — Як пити схочете…

Стомлений важкою розмовою, Івановський заплющив очі. Він чув, як Пивоваров вийшов у передбанник, не відразу, обережно розчинив там двері й тихо притиснув їх ізнадвору. Хвилину ще було чути його кроки, вони швидко віддалялись, і з ними віддалялась якась надія; здавалося, щось для них закінчилось, а нове так і не почалося. Він став чекати, сторожко прислухаючись до кожного шарудіння вітру на покрівлі, кожного віддаленого звуку в селі; від цієї хвилини він жив у тривожному, скупому світі звуків, іноді приглушених кашлем і глухим, набридливим хрипом у грудях.

Потроху слух став притуплятися, довкола було тихо, і його свідомістю заволоділи думки, що дивовижно перепліталися в часі й просторі. Здається, він починав дрімати, і тоді серед безглуздої нісенітниці випливло щось схоже на дійсність чи власне минуле Івановського, яке тривожило і водночас солодко гнітило…

11

До відходу поїзда лишалося кілька останніх хвилин, а вона стояла на платформі й плакала. Ніхто, певно, її не проводжав і ніхто не чекав, загалом людей у цей вранішній час на пероні було небагато, й Івановський, ставши на східець нижче, жартома озвався до дівчини:

— Гей, білява, чого плачеш? Іншого знайдемо.

Сказано це було з бездумною дорожньою легкістю у стосунках між людьми, які випадково зустрічаються і відразу ж розлучаються, щоб ніколи більше не зустрітися. Та дівчина ріжком строкатої, зав'язаної на шиї, косинки витерла очі й кинула на нього гострий, короткий погляд. Тим часом залунав гудок паровоза. Позаду Ігоря, тримаючись за поручень, звисав Коля Тамолко; обидва були в гарному, піднесеному настрої і, здавалося, всяке горе могли перевести на жарт.

— А то давай з нами. До Белостока!

Дівчина машинально поправила на тонкій шиї косинку, знову окинула поглядом обличчя двох одягнених у нове військове обмундирування хлопців, і на її устах уже стрепенулася легка усмішка, що засвідчила зміну її настрою.

— А мені в Гродно.

— Який збіг! — жартома здивувався Івановський. — Нам так само. Поїдемо разом!

Вона не змусила себе умовляти, підхопила валізку, що стояла біля ніг, і спритно вчепилася за поручень. Івановський підтримав її. Тамолко відступився, і трохи збентежена таким поворотом справи, нова пасажирка зійшла на площадку вагона.

— Квиток, квиток, громадяночко! — зажадав одразу ж метушливий дядько-провідник, який із прапорцями в руках поспішав до виходу.

— Є, є квиток! Усе гаразд! — тоном, що не викликав найменшого сумніву, відповів Івановський, протискуючись попереду неї у вагон.

Він повів дівчину в п'яте чи шосте купе, де вони розмістилися з Тамолком, сам ніс у руках її валізку, що здалася йому надто легкою, скоріше за все порожньою. Іззаду слідом пробирався Коля, і дівчина мовчки йшла між ними, кидаючи на всі боки зніяковілі, трохи збентежені погляди.

— Ось, будь ласка. Можете займати мою. Я полізу нагору, — гостинно запропонував Івановський свою нижню полицю і поставив на неї валізку. Дівчина слухняно підсіла до вікна й не відразу, подолавши явну збентеженість, тихо сказала:

— А в мене квитка немає.

— Що, не вистачило?

— Украли…

— Як?

— Вночі. В поїзді з Мінська.

Це вже гірше. Здається, вони брали на себе трохи завелику відповідальність, порушуючи суворий порядок залізниці, за що могло нагоріти обом. Але й відступати не годилось. Ігор зиркнув на Миколу і прочитав на його грубуватому, завжди похмурому обличчі рішучість стояти на своєму. Справді, чи можна було тепер допустити, щоб скривдили того, хто так простодушно й довірливо пішов за ними?

— Нічого. З провідником домовимось.

Але домовлятися мусили не тільки з провідником, а ще й з ревізором, і з бригадиром поїзда, і переговори ці скінчилися тим, що на якійсь станції, де незабаром спинився поїзд, Івановський збігав у вокзальну касу й ледве встиг оформити квиток на вже зайняте дівчиною місце. Квиток був до Гродно, і дівчина скоро повеселішала, навіть усміхатися стала. Вона виявилася балакучою і взагалі приємною дівчиною, не без гумору розповіла їм про свої дорожні пригоди. З'ясувалося, що вона живе у Гродно, а в Мінськ їздила до родичів, яких ніколи не бачила, і сталася отака біда у вагоні. В неї геть усе вигребли з валізки, крім того, забрали плащ, жакет і, зрозуміло, всі гроші. Та ось її врятовано, і тепер вона дуже вдячна обом за їх великодушну допомогу.

— Дрібниці, про що тут говорити! — відбувся жартом Івановський і перевів розмову на інше. — А ви давно живете в Гродно?

— Там і народилася.

— Ого! Значить, тутешня?

— Звісно.

— А так добре розмовляєте по-російському?

— У нас дома завжди говорили по-російському. В мене батько росіянин і тітка, його сестра, також росіянка. А мама полька.