Піти й не повернутися - Василь Биков

здавалося, дув їм у спину, і вони сліпо брели полем, іноді спиняючись, щоб перевести подих. Спльовуючи кров'ю, лейтенант сумно відзначав, як танули його сили, і вперто йшов, сподіваючись на якийсь притулок, щоб не пропасти тут, у цьому завірюшному полі. Гинути йому не хотілося, поки живий, готовий був боротися хоч усю ніч, добу, хоч і вічність, аби вціліти, вижити, добутися до своїх.

Напевне, Пивоваров відчував те саме, але нічого не казав лейтенантові, лише як міг підтримував його, напружуючи рештки своєї не дуже-то великої сили. Іншого разу командир, очевидно, здивувався б, звідки вона ще бралася в цього слабкого, виснаженого на вигляд хлопця, але тепер сам був слабіший за нього і цілком залежав од його хай навіть невеликих можливостей. І знав, що коли вони впадуть і не зможуть підвестися, то далі будуть повзти, бо якийсь порятунок у них — попереду, ззаду ж на них чигала смерть.

У якомусь вибалочку з доволі глибоким снігом вони нерішуче зупинилися раз і вдруге. Пивоваров, підтримуючи командира, спробував розглядіти щось попереду, що лейтенант не відразу й помітив. Потім, придивившись крізь густу нічну завірюху, він теж побачив невиразну темну пляму, розміри котрої, як і відстань до неї, угадати було неможливо. Це міг бути і кущ поблизу, і якась будівля вдалині, і дерево — ялина чи сосна на узліссі. Проте ця пляма насторожила обох і, поміркувавши, Пивоваров опустив командира на сніг.

— Я піду гляну…

Лейтенант не озвався, розмовляти було надто важко, дихав він з хрипом, часто спльовуючи в сніг. Рукавом маскхалата витер мокрі губи, і на білій мокрій тканині лишилася темна пляма від крові. «Оце, напевно, і все… коли вже з рота йде кров, то, мабуть, недовго протягнеш», — невесело подумав Івановський, лежачи на снігу. Голова його хилилася до землі, й перед очима стрибали вогнисто-червоні блискавки. Але свідомість його, як і досі, була ясна, і ця свідомість змушувала боротися за себе і за цього бійця, його рятівника. Рятівник, як відомо, сам ледве на ногах стояв, але досі лейтенант не міг ні в чому дорікнути йому — там, у селі, і в полі Пивоваров поводився дуже мужньо. Тепер, відчувши якусь перевагу над командиром, він трохи пожвавився, став більш упевнений у собі, спритніший, і лейтенант з приємністю подумав, що у виборі помічника не помилився.

Кілька хвилин він самотньо чекав, понуро прислухаючись до внутрішнього клекоту в прострелених грудях. Обіч лежав речмішок Пивоварова, і лейтенант подумав, що, мабуть, треба їм розвантажитись, викинути частину ноші. Тепер уже великий запас ні до чого, буде потрібна особиста зброя, патрони, гранати. Пляшки із КС, очевидно, можна тут покинути. Але, знесилений, він не міг навіть розв'язати речмішок і тільки знеможено хилився головою до землі. Він не одразу помітив, як із миготливих сутінків з'явилася біла тінь Пивоварова, що радісно загомонів здалеку:

— Товаришу лейтенант, лазня! Лазня там, розумієте, і нікого нема. «Лазня — це добре», — подумав Івановський і мовчки натужно став підводитись на ноги. Пивоваров узяв речмішок, ППД, допоміг устати командирові, й вони знову побрели до недалекої, ледь помітної вночі будівлі.

Справді, це була маленька, побудована з ялинового верховіття сільська лазня. Пивоваров одкинув ногою палицю-підпору, й низькі двері самі собою розчинилися. Нагнувши голову й хапаючись руками за стіни, Івановський вліз у її темну, пропахчену димом тісняву, помацав довкола руками, наткнувся на гладеньку жердину, шурхотливі сухі віники на стіні. Тим часом Пивоваров розчинив ще одні двері, і в передбанник дуже потягло димом, попелом, березовою гнилизною. Боєць зайшов туди і незабаром покликав лейтенанта:

— Давайте сюди. Тут ось лавки є… Зараз позсовую…

Івановський, чіпко тримаючись за одвірок, переступив поріг, намацав лавки і, хрипко зітхнувши, простягнувся на них, упершись ногами в стіну.

— Зачини двері.

— Зараз, зараз. Ось тут і соломи трохи. Візьміть під голову…

Лейтенант мовчки трохи підвів голову, надаючи змогу підкласти під себе віхоть соломи, і знесилено закрив очі. За хвилину він уже не міг зрозуміти, чи засинав, чи, може, втрачав свідомість; вогняне палахкотіння в очах стало суцільним, безупинно й болісно паморочилося в голові, нудило. Він спробував повернутися на бік, але вже не осилив знеможене, обважніле тіло і, здається, насправді втратив свідомість…

Приходив до пам'яті повільно й важко, його морозило, дуже хотілося пити, але він довго не міг розтулити засмаглі губи й попросити води. Лише з натугою розплющив очі, коли відчув якийсь рух обіч, — з передбанника з'явилася біля тінь Пивоварова з відкинутим на потилицю капюшоном і його автоматом у руках. В лазні було похмуро-сіро, та маленьке віконце в стіні світилося вже як удень, ясно просвічували всі щілини в передбаннику, і лейтенант зрозумів, що настав ранок. Пивоваров, однак, чогось явно тривожився, згорбившись, боєць припав до маленького віконця, щось пильно там видивлявся.

Івановський спробував повернутися на бік, у грудях йому захрипіло, протяжно, з присвистом, і він закашлявся. Відскочивши од віконця, Пивоваров обернувся до командира.

— Ну як ви, товаришу лейтенант?

— Нічого, нічого…

Він сподівався, Пивоваров ще поцікавиться чимось, але боєць не питав більш нічого, а якось одразу стих і пригнувся біля того ж віконця. Потім він сказав приглушеним шепотом:

— Онде, німці в селі.

— В якому селі?

— У цьому. Онде крайня хата за вербою… Німці ходять.

— Далеко?

— Кроків двісті, може.

Коли за двісті кроків німці, які ще не знайшли їх, то можна вважати, що загалом їм пощастило з цією лазнею. Правда, досі була ніч, але ось уже починається день, і хто знає, скільки ще їм поталанить просидіти в лазні непоміченими.

— Нічого. Не висувайся тільки.

— Двері я зачинив,