Піти й не повернутися - Василь Биков

Викинувши вбік лижу, лейтенант розвернувся в поле, Пивоваров також повернув, вони круто взяли в обхід села. Однак, трохи пройшовши сніжним полем, Івановський зупинився, подумавши: а що коли це якийсь великий штаб німців? Штаб їх улаштовував навіть більше, ніж та злощасна база, яку невідомо де було шукати вночі.

Хвилину він постояв на вітрі, розмірковуючи, що можна зробити. Поряд чекав Пивоваров. Боєць розумів, певно, що командир вирішував щось важливе для обох, і очікував цього вирішення зі спокійною солдатською витримкою. А лейтенант думав, звісно, краще б обминути це осине гніздо, але спершу варто, мабуть, підкрастися ближче, розвідати — може, випаде зручний момент і їм пощастить більше, ніж з отою базою.

Поки вони стояли в нерішучості, десь між хатами в селі спалахнула пляма світла, замигтіла на снігу й зразу ж погасла. Цей випадковий проблиск нічого не відкрив їм, але показав у темноті напрямок, певне місце. Очевидно, там була вулиця, і лейтенант урешті наважився підійти ближче, аби зрозуміти, що там відбувається.

— Так, Пивоварчику, відстань трохи. І потихеньку — за мною!

Той згідливо кивнув, Івановський рішуче відштовхнувся палицями й попростував до села.

Спочатку на його шляху появився трухлявий поламаний тин, через дірку в якому він прослизнув на город і в нічних потемках наткнувся на тонкі деревця й кущики — певно, на межі двох городів. Лейтенант звернув трохи вбік і під прикриттям цієї порослі подався неглибоким снігом до темнуватих силуетів будівель. Довкола, як і раніше, було тихо, холоднувато, дув поривчастий вітер, у повітрі навкоси летіли негусті сніжинки. Ніяких певних звуків сюди не долинало, та все ж за якимись невиразними ознаками Івановський угадував присутність у селі чужих, і ними тепер могли бути лише німці. Відчуваючи, як ось-ось для нього щось відкриється, він обережно наближався до будівель.

Зовсім уже поряд горбилася засніжена стріха хліва, біля якого кривобоко стояв обсмиканий з одного боку і підпертий дрючками стіжок. Деревця межової порослі тут враз кінчалися, крайньою в ряді стояла розлога груша з товстуватим, помітним серед тонконогого вишняка стовбуром. Побачивши її здалеку, Івановський подумав, що за цим грушевим стовбуром, очевидно, треба присісти, перечекати. Але він ще не дійшов до груші, як невідомо звідки біля стіжка з'явилася чиясь постать у розхристаному довгополому вбранні, й він, стенувшись, збагнув: німець! Німець од несподіванки на мить завмер, пильно вдивився в нього, але відразу ж, заспокоюючись, гаркавлячи сказав іздалеку:

— Es schien ein Russ…[1]

Івановський нічого не зрозумів і, мабуть, надто різко рвонув приклад автомата, що висів у нього на грудях. Затвор гучно клацнув у тиші, німець, зрозумівши свою помилку, придушеним голосом крикнув і чимдуж кинувся по снігу від стіжка — навкіс через город до сусідньої хати. На секунду розгубившись, Івановський присів і, здається, вчасно: зразу ж од будівель торохнув одиночний постріл, куля гучно цьвохнула в обмерзлому гіллі дерев. Але він уже був напоготові й з коліна короткою чергою вдарив по сірому рогу за тином, потім другою чергою — нижче, по втікачеві, який уже ось-ось міг сховатися в тіні будівлі. Останні його кулі були, однак, зайвими — німець одразу ж упав сторчака в сніг і вмер там; Івановський умить викинув ліву лижу на розворот, схопив одну палицю. Другу, поспішаючи, він упустив у сніг і тільки-но нагнувся по неї, як у темряві двору спалахнув червоний вогник, і він тихо зойкнув од глибокого гострого удару в плече. Зразу відчув, що поранений, рвучко, щосили кинувся на лижах з городу, туди, де нетерпляче ждав його Пивоваров.

Розгубившись напочатку, німці подарували йому чверть хвилини дорогоцінного для нього часу. Він уже проскочив половину межової порослі, як вони тільки почали вибігати з дворів на город. Хтось закричав там, владно і суворо, і чоловік з п'ятеро кинулися йому навздогін. Він добре їх побачив, оглянувшись, і трохи розгубився, міркуючи, спинитися йому, щоб вогнем із ППД стишити їхню проворність, чи скоріше тікати в темряву. Та скоріше у нього вже не виходило, він швидко підпадав на силі від болю й ледве справлявся з лижами.

Позаду кілька разів вистрелили — часто й не дуже гучно, мабуть, із пістолетів, але він усе ж відірвався од переслідувачів, і тепер влучити в нього було важко. Все-таки одна куля вдарила кудись під ноги, лейтенант, не озираючись, пригнувся нижче і з усієї сили, яка дедалі слабіла, намагався вирватися з городу. Та ось іще одна куля протягла свою верескливу струну над самісінькою головою, він підхопив автомат, щоб випустити назад чергу, як тієї ж миті десь попереду міцно й гучно бабахнуло раз і вдруге. Він збагнув радісно — це рятівні постріли Пивоварова: мову своєї трилінійки він упізнав би де завгодно. Із темряви майже назустріч йому ще один за одним блиснули три часті удари, кулі свистіли дуже близько, та він уже був упевнений: своя куля його не зачепить.

— Скоріше, товаришу лейтенант!

Івановський упав, трохи не дійшовши до тину, але не від болю в грудях, який швидко передавався на всю його праву половину тіла, а тому, що йому забракло повітря. Він задихнувся. Та лейтенант знав, що Пивоваров уже тут поблизу і не покине його.

Виплюнувши з рота сніг, Івановський одразу ж спробував підвестися, але ноги йому дивно обважніли, до того ж заважали лижі, що схрестилися під час падіння. Одна лижа зовсім зіскочила з ноги, тоді він смикнув другою ногою і так само вивільнив її з ременів. Позаду ляснуло ще кілька пострілів, але його, здається, вже не переслідували, їх зупинив Пивоваров, який і вибіг до нього з темряви.