Одержимість - Алекс Грей
— Так я, начебто про Лес запитала, а не про «бітлів». Я про них і так багато чого знаю.
— Тож я тобі про неї і кажу. Можна говорити багато різних слів, але я скажу лише, що вона — особистість, індивідуальність. Вона зуміла, живучи у натовпі, не стати частиною цього натовпу. Вона вміє розуміти навіть те, що їй не підходить і, до речі, дуже гармонійно вміє жити в своєму світі, а світ цей так само гармонійно вписується в навколишній її простір, адже, погодься, все якісне і хороше не потребує реклами, тому, якщо я говорю, що вона розумна, добра, чуйна і терпляча, значить, так воно і є. Ось, якби я почав тобі описувати її вії, які вони незрівнянні, довгі і закручені догори, ну, і таке подібне, то одразу стало би зрозуміло, що вії ці, навіть, якщо і вони дійсно такі карколомні — це єдина її гідність…
— Знову ти мудриш. Не хочеш про неї розповідати — не треба, справа ж, дійсно може бути суто індивідуальною. Хоча я все зрозуміла, — перебила його Аня і полізла в свій дитячий рюкзачок. Попорпавшись там, вона дістала звідти книгу. — Ти краще скажи, чому ти мені ось про це нічого не розповів?
— Ти про що? — Алекс відволікся від дороги, подивився на книгу, яку вона тримала в руках і посміхнувся. А, ти про це. Макс дав?
— Ні, на відміну від вина, яке він мені дав, цю я, як ти кажеш, поцупила у нього зі стола. — збрехала Аня. — Ти ж теж особистість, чому приховуєш? І хотіла запитати тебе, а що значить «8:14»? Це що, час, коли у тебе дзвонить будильник? — вона засміялася, але якось сумно. Коли Алекс зустрів її кілька днів тому, очі Ані світилися оптимізмом і життєствердною радістю, але, у міру їх віддалення від іспанського узбережжя, вона ставала все більш сумною і дратівливою.
— Це звичайний збірник віршів, я зібрав їх до купи і просто подарував Максу на його ювілей, бо він постійно мене просив про це. Він завжди мене просив, а я не вважав цю свою творчість гідним чиєїсь уваги. А він, негідник, взяв і видав цей збірник великим тиражем. У мене, між іншим, немає жодного примірника.
— А у мене є. — Аня показала Алексу язика, і він знову подумав про те, як же швидко може змінюватися в людині настрій.
— Знаєш, я це навіть віршами не вважаю, це ж звичайні думки, римовані і криві, там немає ані розміру, не дотримано жодного правила віршоскладання, тому що мені було плювати на ці правила. Я не знаю, що таке ямби і хореї, я просто викладав думки і намагався їх взагалі нікому не показувати. А Макс вирішив, що він на правах друга має повне право на видання. Він знайшов якусь дико дорогу контору, замовив комусь верстку, все сам проплатив, навіть презентацію влаштував, а сам виступав в ролі мого агента. Добре, хоч мізків вистачило не видати цю маячню під моїм ім'ям.
— Чому маячня? — обурено сказала Аня, гортаючи сторінки. — Мені особисто дуже подобається, є, звісно, взагалі не зрозуміло що, таке враження, що ти, коли писав, був під кайфом, а є і дуже пристойні речі. Ал, а, хочеш, прикол розкажу? — Алекс помітив у неї хитрий вираз обличчя і був сильно заінтригований. — Так ось, цю книгу я вже бачила раніше, у Бориса в машині весь багажник був забитий цими збірками. Але я тоді навіть в руки її не взяла, не поцікавилась, що ж це за книга. У нього ж видавництво своє, ось він і видає книги тоннами, тому я і не звернула особливої уваги. Але прикол не в цьому, а в тому, що цю обкладинку малювала я…
Алекс так різко загальмував, що Аня ледве втримала в руках свій рюкзак і книгу. Він звернув на узбіччя, але, зупинившись, продовжував сидіти якийсь час і дивитися на Аню, намагаючись зпівставити все, що вона йому розповіла. Він не вірив в долю, не вірив в збіги, не вірив в знаки, але в цей раз все складалося зовсім не так, як бувало раніше. Він знову почав проводити паралелі, намагаючись зв'язати всі події останніх днів в одне ціле. Постоявши кілька хвилин, він мовчки, не промовляючи ні слова, знову виїхав на дорогу.
— Так, — продовжувала Аня, дивлячись йому прямо у вчі, — Я вже кілька разів оформляла обкладинки і малювала ілюстрації до книг. Не скажу, що мені подобалися такі замовлення, але бувало цікаво. Адже, щоб намалювати хочаб одну картинку, треба було прочитати і вникнути в твір. Якось треба було намалювати ілюстрації олівцем або фломастером до коротеньких життєвих розповідей. Всі вони були про любов, в кожному з них був свій сюжет і своя родзинка. Вони не були схожі одина на іншу, тому я малювала для кожного свою картинку. Бувало, що малювала я по три-чотири штуки за день, а були і такі, що доводилося витратити на одну розповідь і кілька днів. Уяви — він, вона, столик на двох десь в парку, вітер приносить до них перше жовте листя і опускає прямо на їх стіл. Вони зустрічаються, розходяться, думають один про одного, мріють, пишуть листи, потім доля знову їх зводить разом, і знову випадково, але вже в іншу пору року і в іншому менш романтичному місці, але все одно вони не можуть забути ті почуття, що спалахнули між ними… Я намалювала штук двадцять варіантів, але всі вони мені не подобалися, в них просто не було душі і тепла, яке було в цьому оповіданні. Автору подобалося, а мені ні, уявляєш. Але потім я намалювала просто фрагмент столу і чашку з кавою, а поруч лежала звичайна чайна ложечка. Розумієш, звичайні і банальні речі, які оточують нас всюди і повсякденно, але вони так оживили сторінку з текстом, що не тільки мені, всім сподобався цей малюнок, а потім його взагалі затвердили на обкладинку. З твоєю книгою було трохи по іншому. Боря просто сказав, що є збірник, у нього вже є назва «8:14», і потрібно щось придумати, обіграти.
