Одержимість - Алекс Грей
— Ань. — покликав він. — Аня, ти що, спиш? — запитав він, коли не почув від неї відповіді.
— Ні, не сплю, просто плачу. — Алекс по її голосу зрозумів, що вона не бреше. Він хотів сказати їй одну важливу думку, яка сформувалася у нього за час їхньої спільної поїздки, але, передумавши, просто сказав:
— Ань, досить бухати, ходімо краще в номер.
– І з чого ти взяв, що я бухаю? — запитала вона. — Це ж еліксир кохання, мені Макс так говорив, і я маю намір йому вірити. А, знаєш, краще б я бухала, тим пачее, що вже й нічого. — Вона перевернула пляшку догори дном — пляшка була порожня.
— Ходімо. — Алекс підвівся і встав прямо перед нею. — Підемо, правда, вже пізно. У нас ще буде більше тисячі кілометрів, щоб поговорити. Він простягнув їй руку і допоміг піднятися. Вони повільно пішли в бік готелю. Щойно вони увійшли в номер, Аня одягнена звалилася на ліжко і одразу заснула. Алекс зняв з неї босоніжки і накрив ковдрою, а сам ліг на диван і теж провалився в сон. Прокинувся він, коли сонце було вже високо. Аня спала міцним дитячим сном, з головою накрита тонким покривалом. Коли він вийшов з душу, то побачив, що Аня вже не спала, вона просто лежала з відкритими очима і дивилася на небо, яке було видно крізь нещільно закриті штори.
— Доброго ранку, — весело сказав Алекс, — як спалося?
— Слухай, Ал. Я вчора багато всякої фігні наговорила? А то я й половини не пам'ятаю. Я, якщо чесно, смутно пам'ятаю, як в цьому ліжку опинилася.
— Та, ні, зовсім небагато. — відповів він. — Все нормально, ти про Бориса свого розповідала і все, нічого інтимного і ніяких одкровень у твоєму оповіданні не було. Ти як почуваєшся? Голова не болить?
— Ні, ти знаєш. Твій Макс, він реально чарівник. Якщо чесно, то у мене завжди, навіть від маленької дози шампанського, якщо воно паленное, одразу починає боліти голова, а тут другу ніч поспіль, та ще й таку кількість, і нічого. І я виспалася нормально, правда. — вона посміхнулася, і Алекс, дійсно не побачив на її обличчі втоми чи слідів від двох випитих пляшок прованського вина. — Голова не болить, але кави хочу, якщо чесно, то і поїсти чогось би не завадило.
— Ну, ти давай, збирайся. — Алекс взяв свій телефон в руку, набрав номер, але на тому кінці лінії повідомили про відсутність абонента. Він подивився на Аню і сказав. — Я чекаю тебе внизу, в барі. Тобі що замовити?
— Мені, млинців, з чим завгодно, багато кави і ще еклер хочу. Ти йди, а я зараз швидко, в душ, переодягнуся і розвію твою самотність в порожньому барі на березі Адріатичного моря.
Алекс чекав її в кафе зовсім недовго. Вона з'явилася як раз тоді, коли офіціант приніс їхнє замовлення. Аня була одягнена в тонкі білі джинси і білу майку, на якій чорними літерами було написано Rock-n-roll forever!
— Прикольна маєчка. — Алекс посміхнувся, і, відсунувши стілець, допоміг Ані сісти.
— А ти не пам'ятаєш, якою фразою ти мене зустрів там, в Малазі? — запитала Аня, взявши в руки горнятко з кавою.
— Ні, нагадай.
— Ти тоді, дуже схоже сказав, навіть з тією ж інтонацією. «Прикольний кулончик». Не пам'ятаєш?
— Про кулон пам'ятаю, а самої фрази ні. — Алекс посміхнувся і знизав плечима. Вони їли і пили каву, згадуючи їх знайомство. Здавалося, що це було так давно, а не три дні тому. Ще три дні тому Алекс навіть не підозрював про існування Ані, так само як і вона не знала про те, що буде їхати на батьківщину в машині з чоловіком, який, можливо, разом з нею в дитинстві засмагав на одному пляжі і стрибав у море з однієї і тієї ж скелі. Алекс був трохи старший за неї, швидше за все, тому вони і не зустрічалися в дитинстві. Аня весь свій час проводила за мольбертом, друзів було не багато, тому і не дивно, що, проживши разом в одному місті багато років, вони з Алексом так і не перетнулися жодного разу. І ось тепер, в активі їх «спільного життя» були три дні в замкнутому просторі і три разом проведені ночі, була вже не одна разом випита чашка кави, еклери, вино з горла і потаємні розмови. Про це думав він, коли дивився на зголоднілу Аню і згадував їх першу спільну паелью. Про це ж думала вона, коли вони, від'їхавши від готелю, мчали по вузькій дорозі до Словенського кордону.
— Знаєш, про що я думаю? — запитала Аня.
— Ну? — кивнув головою Алекс.
— Що дивно, все ж таки, що ми з тобою зустрілися, ні, правда. За ці дні я багато чого переосмислила і на більшість речей подивилась зовсім по іншому, ніби подивилася на картину під іншим кутом. Ось ти, начебто, нічого такого не казав, просто слухав і все. Я ніколи не любила психотерапевтів, тому що їм потрібно було розповідати про себе, душу вивертати, а я цього не вмію робити, а ось тобі мені просто так хотілося розповідати, було легко і приємно. І не просто для того, щоб тобі розповісти, це було потрібно більше мені самій, бо в процесі розмови я перенеслася в ті часи, знову пережила те, що переживала двадцять і десять років тому. Я казала тобі про все, але ти хоч помітив, що скрізь мене переслідувала одна річ?
— Одержимість?
— Саме вона… — якось дуже сумно відповіла Аня. — Може бути, саме через цю хворобу у мене все не зовсім так, як хотілося б?
— Чому, хворобу? — запитав Алекс.
— Та, тому
