Одержимість - Алекс Грей
— Прикольно. — сказала я. — І що це?
— Хотіла б жити в такому будинку? — грайливо спитав він, і я відчула, що він не жартує.
— Тільки не кажи, що ти зняв цей будинок і запрошуєш мене в гості.
— Не скажу, тому що я не знімав цей будинок і в гості тебе не запрошую. Я просто купив цю віллу, — він зробив паузу, розлив по келихах вино і подав один мені. — Я купив її для нас з тобою, якщо ти не проти, звичайно. Я не хочу, щоб ти була у мене в гостях, я хочу, щоб ти була в цьому будинку господинею.
Я вже давно звикла до його сюрпризів, але такого я не могла навіть намрієте собі. Ми випили й поцілувалися. Без зайвих питань, я, звичайно ж, погодилася. Мені було все одно в якому статусі я там буду, в статусі дружини чи коханки, мені було байдуже. Мені просто хотілося бути з ним.
— А це де? — запитала я. — До роботи як я буду добиратися?
— Дурненька. — він посміхнувся і так ніжно поцілував мене, що я просто полетіла на небеса. — Працювати ти будеш прямо там, там в тебе буде своя студія, майстерня, кабінет, приймальня, все, що ти захочеш. Правда, викладати ти не зможеш, бо цей будинок знаходиться в Малазі. Знаєш де це?
— В Іспанії? — невпевнено відповіла я.
— Ага. Ну, то як? Ти згодна?
— А коли треба їхати. — я була в такому шоці, що не могла зібрати в купу свої думки.
— Ну, коли скажеш, коли ти будеш готова, тоді і поїдеш. Ось квитки на літак з відкритою датою. Ти скажеш, летимо завтра, значить, полетимо завтра. Скажеш через півроку, я буду чекати півроку…
…Через місяць таксі везло мене по звивистій гірській дорозі до казкового Андалузького узбережжя. Борис полетів туди раніше у справах і чекав мене в цьому будинку. Я сиділа в машині і думала про те, як же все таки буває дивно в житті. Адже ким я була? Звичайною дівчинкою зі звичайної радянської родини, не бідної, але і не дуже заможної. Курортний продаж всіляких пилозбірників і здача кімнати туристам давали нам з батьками додаткові доходи, але багатством це назвати було складно. І ось тепер, в Криму залишився мій власний будиночок, у мене є своя галерея, яку я віддала в управління своїм учням, за умови, що вони збережуть там нашу школу, а сама я мчу до мрії будь якої нормальної людини. Будинок на березі моря, де можна займатися своєю улюбленою справою тоді, коли це тобі зручно. Не потрібно щоранку бігти на роботу, щоб не запізнитися до дзвінка першої пари, а можна спокійно, з чашкою чаю, сидячи на веранді свого будинку писати картини. Ну, хіба це не мрія, скажи? Борис часто виїжджав у справах, залишаючи мене вдома одну. Ніяких відносин ми не оформляли, він не пропонував, а я не наполягала. Нам було добре і комфортно. Він так про себе нічого мені і не розповідав, я не знала, чим він займається, знала лише, що у нього якийсь бізнес, до нього приходили друзі, приїжджали всі на дорогих машинах і з охороною. Часто ми влаштовували для них вечірки, точніше, ці вечірки були більше схожі на світські раути з лакеями і шампанським. Але мені подобалося таке життя. Якщо чесно, то я навіть не знала, чи була в нього сім'я, чи був він одружений, і чи були у нього діти. Я вирішила, що, якщо захоче, то він сам мені про все розповість. Так ми прожили кілька років. Одного разу за вечерею він сказав, що хотів би, щоб я зайнялася чимось більш сучасним, ніж живопис. Так я і сама стала помічати за ним якусь дратівливість, коли я довго не виходила з майстерні.
— Аню. — якось сказав він, коли ми ввечері пили чай на балконі. — Я хочу тобі запропонувати непогану роботу. Сподіваюся, що ти мені не відмовиш, тим паче, що без твого таланту художника тут не обійтися.
— Ти ж знаєш, Боря, що я завжди готова тобі допомогти, особливо, якщо це стосується живопису.
— Розумієш, це не зовсім живопис, точніше, не живопис зовсім. У мене є своє видавництво, ми випускаємо книги, альбоми, журнали. Є у мене і своя професійна фотостудія, ось я і хочу, щоб ти свій талант спробувала в фотографії.
— Але я нічого не тямлю в фотографії, у мене навіть ніколи не було свого фотоапарата. Тато, коли я була маленькою, бувало, закривався у ванній кімнаті друкував там фотки, він любив цю справу, але мені цього не привили, напевно, тому що мені було чим займатися.
— Так от і спробуєш, тим паче, що гени — ця така цікава штука, що ти й не помітиш, як станеш професіоналом в цьому напрямку, тим більше, я повторюся, що в цій справі мені потрібна саме ти.
І я погодилася. Ми виїжджали на різні зйомки, у мене було кілька помічників і асистентів. Вони тягали апаратуру, розставляли прожектори і парасольки, а я тільки натискала на кнопку «Спуск». Хоча, так виглядало тільки з першого погляду, насправді, щоб вийшов якісний знімок, доводилося робити по кілька десятків дублів з різним освітленням і на різних режимах. Я ж працювала не звичайною автоматичною «мильничкою», а серйозними, досить громіздкими апаратами. Брехати не буду, мені дуже подобалося фотографувати, та й зараз подобається, але, повір, це ніколи не зрівняється з малюванням. Той, хто не тримав пензлів в руках, той мене не зрозуміє. Якось сиділа я і малювала в своїй студії один портрет, на замовлення. Замовник був дуже серйозним і солідним, і я пообіцяла встигнути у встановлені
