Одержимість - Алекс Грей

— Хотів би тут жити? — раптом запитала Аня.

— Та, я ніколи не думав про це, якщо чесно. Гарно тут, всі ці будинки, мости, Дунай, не такий як Сена, чи, як Темза. Ті вузькі і брудні, а цей — величний, тихий і спокійний. Я багато мостів через Дунай переїжджав в своєму житті, і не тільки в Угорщині, але й в Румунії, і на кордоні з Болгарією, так всі мости просто нереально величезні і величні. Знаєш, як тут прикольно ввечері, коли все підсвічується! Вулиці тут широкі, пам'ятників багато, люди досить милі і добрі. Але, напевно, ні, не хотів би тут жити. Для мене є кілька факторів, які важливі при виборі місця проживання.

– І які ж, поділися? — Аня схопила його за руки і застрибала, як маленька дитина, а Алекс лише посміхнувся, дивлячись на неї. Вона, не дивлячись на свій дуже непростий характер, викликала у нього посмішку. — Ні, дай, я сама спробую вгадати. Ну, по-перше, там має бути море! Вгадала?

— Звичайно. — погодився Алекс. Він дивився, як Аня, немов у дитячому садку, загинала пальці на своїй мініатюрній долоньці.

— По-друге, там повинно бути завжди тепло, це могли б бути тропіки, якісь острови або, наприклад, як Макс твій живе, в будинку, де з одного боку гори, з іншого — дуже багато води.

— А ось тут ти не вгадала. Ні, мені дуже подобаються теплі краї, і південь Франції подобається, і Кіпр, і Пальма де Майорка, але я дуже люблю північ Європи.

— Північ?… — Аня зморщила свій маленький носик і насупила брови Ні, я не люблю холод.

— Та, там не холодно, там — Гольфстрім, і взимку там, між іншим, дуже навіть м'яко, але я не про клімат, просто там така атмосфера розміреності, немає цих італійських експресивних «джовані» або французьких холеричних «франсуа».

— Ще ти забув про гарячих іспанських «педро». — Аня захихотіла і встала в позу торреодора.

— Та й взагалі, не так місце важливо для вибору, скільки те, де тобі комфортно. Я колись хотів біля Макса будиночок собі підшукати, та я об'їздив все узбережжя, і нічого не знайшов. Начебто і прикольно там було, але не моє це.

— А в Іспанії не хотів би якір кинути? — запитала Аня, моментально ставши серйозною, і Алекс зрозумів, що вона мала на увазі.

— З тобою, чи що? — запитав він.

— Даремно ти так, — відповіла вона, — А, хоча б і зі мною? А чим я тобі не підходжу? А? Ну скажи. Ось чого у мене такого немає, що б тебе в мені зацікавило?

— Ань, ну на фіга ти починаєш ці розмови? Ми зараз знову зіпсуємо один одному настрій, і на тому все закінчиться.

— Ну, чисто гіпотетично! Просто уяви собі це, ти і я, а навколо нікого. — Аня намагалася представити це, як жарт, але Алекс бачив, що жарт цей вийшов аж надто натягнутим.

— Гіпотетично, кажеш? Знаєш, Ань, я ж по суті своїй консерватор, ти сама бачиш, їжджу по автобанах на сучасній машині повільно, не використовуючи і половини її потужності, люблю класичну музику і джаз, люблю старі дерев'яні яхти. Хоча, з іншого боку, я легко позбавляються від непотрібних речей, можу просто на смітник викинути машину, якщо вона того буде заслуговувати, але ось так от просто поміняти те, що вже вляглося, напевно, я вже переріс такий період. Занадто багато на мені зав'язано, занадто багато дорогих і близьких мені людей зчеплені в один ланцюжок, і я теж, ланка цього ланцюжка. І тобі не важко буде уявити, що буває, коли з ланцюга випадає хоча б одна ланка. Я не можу під себе підлаштувати те, що може вплинути на долі цих людей, тому, ні практично, ні, навіть, гіпотетично, це не можливо. І, до речі, проблема не в тобі, розумієш?

— Не зовсім. — відповіла Аня і взяла Алекса під руку. Вони повільно ходили вулицями старого міста, поки не вийшли на набережну Дунаю. День котився до заходу, і Алекс подумав про те, що у нього реально залишилося дуже небагато часу. Завтра до вечора він повинен бути вдома, при будь яких розкладах і, якщо не буде ніяких ексцесів на кордоні, то за добу він подолає цю відстань. Він подивився на годинник, до встановленого ним дедлайну залишалося трохи більше доби.

— Анюто, послухай, ми розслабилися, але мені, правда, треба поспішати, щось я загубився в часі, підемо, в машині поговоримо.

Футбольні фанати схлинули з вулиць, і потік машин, який вже неабияк зменшився до вечора, повільно рухався в усіх напрямках. Вони без проблем проїхали центр Будапешта і попрямували на схід. І, хоча угорські дороги сильно відрізняються від німецьких і італійських магістралей, Алекс їхав досить швидко.

— То ти не договорив. — промовила Аня, клацаючи кнопкою приймача в пошуках пристойної радіостанції.

— Та, начебто все тобі сказав, що хотів. Просто, розумієш, я з віком більш тверезо дивлюся на речі. Пам'ятаєш, я тобі про мрії розповідав? Так само і з реальністю. Я вже чітко вмію розмежовувати реальність і те, що тільки здається нам справжнім. Я не оперую багатьма традиційними поняттями і не живу за принципами, які придумав хтось. Та я тобі вже говорив про це.

— А як же твоя Лес? Вона вписується в твої принципи і поняття?

— Про людей можна розповідати дуже багато, але іноді це багато виявляється звичайною мильною бульбашкою. Начебто і є людина, і всю роботу робить добре, і намагається вона бути правильною і порядною, а потім раз — і ніхто не пам'ятає про неї нічого. А можна, як ти, наприклад, написати картину, від якої в усіх буде екстаз, а потім її продаватимуть з аукціону за мільйони. Музикантів же тисячі різних, мільйони, а МакКартні і Леннона пам'ятають і знають всі, навіть сучасні неначитані діти. І, хоча вони не були великими, в плані техніки виконання, музикантами, вони все одно стали кращими. І тепер їх потерті